Після трьох поділів Польщі частина західноукраїнських земель опинилася у складі імперії австрійських Габсбургів. В адміністративному відношенні вони належали до різних частин імперії. Переважна більшість західних українців жили в Галичині, об'єднаній з польськими територіями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Буковина виділялася в окрему адміністративну одиницю.
У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40 % населення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки - Західну. Ще 10 % населення Галичини було єврейським. Панівним класом тут були представники польської шляхти. У Буковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті - угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох областях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.
Селяни в Західній Україні завжди жили досить бідно, і це положення не змінилося після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Відсутність розвиненої інфраструктури, примітивна ручна праця, низька агротехнічна культура негативно позначалися на врожайності, яка тут була у декілька разів нижча, ніж в Австрії та Чехії. Нерідко траплялися голодні роки, коли населення частково вимирало. Австрійська влада розглядала Західну Україну як віддалену провінцію, що поставляла деякі види сировини і служила ринком збуту товарів із центральних областей. Проте реформи, проведені австрійським імператором Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель.
У 1781 - 1782 рр. австрійське законодавство оголосило селян особисто вільними, обмежило розмір панщини до 30 днів на рік, забороняло збільшення поміщицьких земель за рахунок "прирізання" селянських наділів, встановлювало певні юридичні права для селян. Крім того, влада намагалася підняти рівень аграрної культури на цих територіях, підтримувала розвиток ремесла і торгівлі, ввела нову систему управління містами. Зміни торкнулися й українського греко-католицького духовенства, яке зрівнювалося у правах із католиками. Церква була підпорядкована державі, а священники прирівнювалися до державних службовців.
Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р . поляки у Львові створили свій політичний орган - Центральну раду народову і почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові була створена і перша українська політична організація - Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями. Емблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських князів - золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу.
Віденська адміністрація не підтримала вимог західних українців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгромивши польський рух, перестали підтримувати й українські організації, які незабаром припинили своє існування.
Після трьох поділів Польщі частина західноукраїнських земель опинилася у складі імперії австрійських Габсбургів. В адміністративному відношенні вони належали до різних частин імперії. Переважна більшість західних українців жили в Галичині, об'єднаній з польськими територіями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Буковина виділялася в окрему адміністративну одиницю.
У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40 % населення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки - Західну. Ще 10 % населення Галичини було єврейським. Панівним класом тут були представники польської шляхти. У Буковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті - угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох областях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.
Селяни в Західній Україні завжди жили досить бідно, і це положення не змінилося після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Відсутність розвиненої інфраструктури, примітивна ручна праця, низька агротехнічна культура негативно позначалися на врожайності, яка тут була у декілька разів нижча, ніж в Австрії та Чехії. Нерідко траплялися голодні роки, коли населення частково вимирало. Австрійська влада розглядала Західну Україну як віддалену провінцію, що поставляла деякі види сировини і служила ринком збуту товарів із центральних областей. Проте реформи, проведені австрійським імператором Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель.
У 1781 - 1782 рр. австрійське законодавство оголосило селян особисто вільними, обмежило розмір панщини до 30 днів на рік, забороняло збільшення поміщицьких земель за рахунок "прирізання" селянських наділів, встановлювало певні юридичні права для селян. Крім того, влада намагалася підняти рівень аграрної культури на цих територіях, підтримувала розвиток ремесла і торгівлі, ввела нову систему управління містами. Зміни торкнулися й українського греко-католицького духовенства, яке зрівнювалося у правах із католиками. Церква була підпорядкована державі, а священники прирівнювалися до державних службовців.
Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р . поляки у Львові створили свій політичний орган - Центральну раду народову і почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові була створена і перша українська політична організація - Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями. Емблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських князів - золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу.
Віденська адміністрація не підтримала вимог західних українців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгромивши польський рух, перестали підтримувати й українські організації, які незабаром припинили своє існування.