В 843 году внуки Карла Великого Лотарь I, Людовик II Немецкий и Карл II Лысый заключили Верденский договор о разделе Франкской империи. Лотарь, сохранив императорский титул, получил Италию и широкую полосу земель вдоль Рейна и Роны (Срединное королевство), Людовик Немецкий — земли к востоку от Рейна (Восточно-Франкское королевство), Карл Лысый — земли к западу от Рейна (Западно-Франкское королевство).
Таким образом, исконные земли франков (и многие другие территории) оказались у Лотаря и Людовика Немецкого. Карлу Лысому досталась бывшая территория Галлии, где завоеватели-франки составляли ничтожное меньшинство населения (Исключением было графство Фландрия, где франков было почти столько же, сколько и коренных жителей). При этом франки стали военной прослойкой, превратившейся затем в сословие феодалов. Основную массу населения составляли галлы, также проживало некоторое количество потомков римлян. К тому времени и те, и другие разговаривали на языке романской группы, близком к латинскому. (Вопрос о степени близости к латинскому кельтского языка — древнего первоначального языка галлов — остается дискуссионным.) Галло-романское население составило крестьянство и большую часть духовенства. Лишь во Фландрии и Лотарингии (часть которой с городом Верденом с 870 года некоторое время тоже входила в состав королевства) большинство франков вошло в состав крестьянства. Язык франков принадлежал к германской группе, но он не имел письменности. Грамотные франки писали на латинском языке. Христианство они также восприняли через посредство местного галло-романского населения. Все это тому, что уже к моменту раздела империи основная масса галльских франков утратила родной язык и перешла на язык, который в то время называли «романским» (римским), а теперь — старофранцузским. Фактически это был язык галло-романского населения, в который вошло на удивление мало франкских слов. Лишь высшая аристократия знала все три языка — латинский, франкский и «романский».
В латиноязычном сочинении историка Нитгарда есть описание «Страсбургских клятв», которые произносили в 842 году Карл Лысый, Людовик Немецкий и их войска. Воины Карла Лысого произносили клятву на старофранцузском языке (romana lingua), а воины Людовика — на франкском (teudisca lingua). Слово teudisca произошло от франкского слова tiud, означающего «народ, племя». От этого же слова позже произошло слово «Deutsch» — немецкий.
В дальнейшем ассимиляция франков галло-романским населением привела к возникновению французской народности. Слово Français (французы) первоначально означало «франкские» (например, les rois français — франкские короли, les tributaires français — франкские подданные (галлы)). Затем французами стали называть всех жителей области вокруг Парижа (ныне регион Иль-де-Франс), и лишь потом — жителей всего королевства. В нынешнем французском языке до 50 % слов заимствовано из германских языков (в основном, английского и немецкого), однако доля слов, заимствованных непосредственно из франкского, ничтожна. Тем не менее, некоторые популярные французские имена произошли от франкских королей: Шарль (Карл), Анри (Генрих), Луи (Хлодвиг, Людовик). От франков происходит и нынешнее название страны — «Франция».
Между франкскими королевствами первоначально сохранялись династические связи. Они номинально все ещё входили в состав франкской «Римской империи». В частности, Карл Лысый в 875—877 годах был императором. В 884 году западно-франкские феодалы пригласили править германского короля Карла Толстого, который к тому времени уже стал императором. Но с 887 года западные франки перестали признавать верховную власть императоров.
В королевстве шел процесс феодального раздробления. Герцоги и графы стали лишь номинально подчиняться королям, а нередко и враждовали с ними. Короли обычно избирались феодалами, причем не всегда избранные короли были из династии Каролингов.
С IX-го века начались вторжения норманнов. Они плавали по Сене, Луаре и другим рекам, брали дань с местного населения, грабили франкские города, совершали походы на Париж. Иногда даже короли были вынуждены платить дань норманнам. По Сен-Клер-сюр-Эптскому договору 911 года между норманнским князем Роллоном и западно-франкским королём Карлом Простоватым было образовано графство Нормандия (вскоре оно стало герцогством). Завоеватели-норманны образовали феодальное и купеческое сословия Нормандии и усвоили язык галло-романского населения (сложился так называемый «нормандский» язык, который фактически является диалектом французского). В X веке образовалась нормандская народность, которая позднее вошла в состав французской.
За підсумками Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина була тимчасово окупована Польщею, за умовами Ризького миру (березень 1921 р.) до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а за рішенням Ради послів великих держав у 1923 р. Східна Галичина закріплюється за Польщею. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На території Західної Волині та Західного Полісся були утворені Волинське і Поліське воєводства. Холмщина і Підляшшя увійшли до складу Люблінського воєводства.
Румунія у 1918 р. окупувала Північну Буковину, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії. 11 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським договором Буковину було передано Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.
У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини "А” та "Б”. До другої віднесли українські території. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ніякі інвестиції. На території "Б” видачі дозволу для відкриття підприємств були зведені до мінімуму, а встановлені високі залізничні тарифи фактично ізолювали вихід продукції території "Б” до "А”. В промисловості переважали ті галузі, які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини. 85 % підприємств були дрібними. Намагаючись протистояти економічному впливу іноземців, галичани створювали кооперативи. Напередодні Другої Світової війни їх налічувалося близько 4 тис. Майже 90 % кооперативів діяли у Східній Галичині.
Не маючи можливості знайти роботу вдома, українське населення виїздило за кордон у пошуках заробітку. Але у цей період еміграція виявилася менш ефективною, ніж колись, оскільки Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті з 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало лише 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %.
Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів.
Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями. Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928-1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського виступу відбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно м’якими. Було засуджено лише 85 чоловік.
Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель, які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків.
В 843 году внуки Карла Великого Лотарь I, Людовик II Немецкий и Карл II Лысый заключили Верденский договор о разделе Франкской империи. Лотарь, сохранив императорский титул, получил Италию и широкую полосу земель вдоль Рейна и Роны (Срединное королевство), Людовик Немецкий — земли к востоку от Рейна (Восточно-Франкское королевство), Карл Лысый — земли к западу от Рейна (Западно-Франкское королевство).
Таким образом, исконные земли франков (и многие другие территории) оказались у Лотаря и Людовика Немецкого. Карлу Лысому досталась бывшая территория Галлии, где завоеватели-франки составляли ничтожное меньшинство населения (Исключением было графство Фландрия, где франков было почти столько же, сколько и коренных жителей). При этом франки стали военной прослойкой, превратившейся затем в сословие феодалов. Основную массу населения составляли галлы, также проживало некоторое количество потомков римлян. К тому времени и те, и другие разговаривали на языке романской группы, близком к латинскому. (Вопрос о степени близости к латинскому кельтского языка — древнего первоначального языка галлов — остается дискуссионным.) Галло-романское население составило крестьянство и большую часть духовенства. Лишь во Фландрии и Лотарингии (часть которой с городом Верденом с 870 года некоторое время тоже входила в состав королевства) большинство франков вошло в состав крестьянства. Язык франков принадлежал к германской группе, но он не имел письменности. Грамотные франки писали на латинском языке. Христианство они также восприняли через посредство местного галло-романского населения. Все это тому, что уже к моменту раздела империи основная масса галльских франков утратила родной язык и перешла на язык, который в то время называли «романским» (римским), а теперь — старофранцузским. Фактически это был язык галло-романского населения, в который вошло на удивление мало франкских слов. Лишь высшая аристократия знала все три языка — латинский, франкский и «романский».
В латиноязычном сочинении историка Нитгарда есть описание «Страсбургских клятв», которые произносили в 842 году Карл Лысый, Людовик Немецкий и их войска. Воины Карла Лысого произносили клятву на старофранцузском языке (romana lingua), а воины Людовика — на франкском (teudisca lingua). Слово teudisca произошло от франкского слова tiud, означающего «народ, племя». От этого же слова позже произошло слово «Deutsch» — немецкий.
В дальнейшем ассимиляция франков галло-романским населением привела к возникновению французской народности. Слово Français (французы) первоначально означало «франкские» (например, les rois français — франкские короли, les tributaires français — франкские подданные (галлы)). Затем французами стали называть всех жителей области вокруг Парижа (ныне регион Иль-де-Франс), и лишь потом — жителей всего королевства. В нынешнем французском языке до 50 % слов заимствовано из германских языков (в основном, английского и немецкого), однако доля слов, заимствованных непосредственно из франкского, ничтожна. Тем не менее, некоторые популярные французские имена произошли от франкских королей: Шарль (Карл), Анри (Генрих), Луи (Хлодвиг, Людовик). От франков происходит и нынешнее название страны — «Франция».
Между франкскими королевствами первоначально сохранялись династические связи. Они номинально все ещё входили в состав франкской «Римской империи». В частности, Карл Лысый в 875—877 годах был императором. В 884 году западно-франкские феодалы пригласили править германского короля Карла Толстого, который к тому времени уже стал императором. Но с 887 года западные франки перестали признавать верховную власть императоров.
В королевстве шел процесс феодального раздробления. Герцоги и графы стали лишь номинально подчиняться королям, а нередко и враждовали с ними. Короли обычно избирались феодалами, причем не всегда избранные короли были из династии Каролингов.
С IX-го века начались вторжения норманнов. Они плавали по Сене, Луаре и другим рекам, брали дань с местного населения, грабили франкские города, совершали походы на Париж. Иногда даже короли были вынуждены платить дань норманнам. По Сен-Клер-сюр-Эптскому договору 911 года между норманнским князем Роллоном и западно-франкским королём Карлом Простоватым было образовано графство Нормандия (вскоре оно стало герцогством). Завоеватели-норманны образовали феодальное и купеческое сословия Нормандии и усвоили язык галло-романского населения (сложился так называемый «нормандский» язык, который фактически является диалектом французского). В X веке образовалась нормандская народность, которая позднее вошла в состав французской.
Объяснение:
За підсумками Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина була тимчасово окупована Польщею, за умовами Ризького миру (березень 1921 р.) до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а за рішенням Ради послів великих держав у 1923 р. Східна Галичина закріплюється за Польщею. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На території Західної Волині та Західного Полісся були утворені Волинське і Поліське воєводства. Холмщина і Підляшшя увійшли до складу Люблінського воєводства.
Румунія у 1918 р. окупувала Північну Буковину, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії. 11 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським договором Буковину було передано Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.
У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини "А” та "Б”. До другої віднесли українські території. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ніякі інвестиції. На території "Б” видачі дозволу для відкриття підприємств були зведені до мінімуму, а встановлені високі залізничні тарифи фактично ізолювали вихід продукції території "Б” до "А”. В промисловості переважали ті галузі, які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини. 85 % підприємств були дрібними. Намагаючись протистояти економічному впливу іноземців, галичани створювали кооперативи. Напередодні Другої Світової війни їх налічувалося близько 4 тис. Майже 90 % кооперативів діяли у Східній Галичині.
Не маючи можливості знайти роботу вдома, українське населення виїздило за кордон у пошуках заробітку. Але у цей період еміграція виявилася менш ефективною, ніж колись, оскільки Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті з 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало лише 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %.
Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів.
Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями. Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928-1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського виступу відбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно м’якими. Було засуджено лише 85 чоловік.
Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель, які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків.