Человек тоже естествен: во-первых, по своему происхождению, и, во-вторых,
по своей природе, т.е. биологической основе своего существования. Человека
можно рассматривать и как физическое тело и как биологическое существо,
хотя он не сводится к этому.
В настоящее время в науке утвердилось представление, что человек-
биосоциальное существо, соединяющее в себе биологическую и социальную
компоненты. С этим можно согласиться, не забывая: 1)что человека можно
рассматривать и с физической точки зрения и изучать происходящие в нем
химические процессы; 2) что не только человек обладает социальной формой
существования, но и многие животные. Более того, с каждым годом этология
накапливает все больше данных, свидетельствующих о том, что социальное
поведение человека во многом генетически детерминировано.
Еще в античной философии много внимания уделялось определению природы
человека. Киники видели ее в естественном образе жизни и ограничении
желаний и материальных потребностей; Эпикур – в чувствах, общих у человека
и животных; Сенека и стоики – в разуме. В западной философии, особенно в
марксизме, на передний план выдвинулось представление о социальной сущности
человека.
С точки зрения современной науки более точно разделять биологическую
предопределенность существования человека и его родовую (собственно
человеческую) сущность. Поисками границ между биологическими и специфически
человеческим занимается наука, получившая название социобиологии. Эта наука
в применении к изучению человека находится на стыке естественнонаучного и
гуманитарного знания.
Итак, человек как предмет естественнонаучного познания может
рассматриваться в трех аспектах: 1) происхождение; 2) соотношение в нем
естественного и гуманитарного; 3) изучение специфики человека методами
естественнонаучного познания. Первое направление, традиционно называемое
антропологией, изучает: когда, от кого и как произошел человек и чем он
отличается от животных; второе направление – социобиология – изучает
генетическую основу человеческой деятельности и соотношение
физиологического и психического в человеке; к третьему направлению
относится изучение естественнонаучным путем мозга человека, его сознания,
души и т. п.
Объяснение:
ТУРЕЧЧИНА – ЄВРОПА:
ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ПОЛІТИЧНОГО
ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗБЛИЖЕННЯ
На початку третього тисячоліття, коли Туреччина має реальні шанси розпочати
переговори щодо повного членства у Європейському Союзі, а Україна твердо заявляє
про свої наміри приєднатися до цієї європейської структури, актуалізується питання
про ймовірність повторення Україною шляху своєї південної сусідки і абсолютно до-
цільним видається реконструкція початків Туреччини до Європи. На дум-
ку багатьох дослідників, курс на Захід розпочався з підписання у 1963 р. Договору про
асоціацію Туреччини з Європейським економічним співтовариством. Фактично саме
ця міжнародна угода зафіксувала сам факт приєднання Турецької Республіки до Євро-
пи на правах асоційованого члена.
Проте нам видається цілком правомірним розглянути глибше коріння європейсь-
кого вектора турецької політики, а саме – з’ясувати витоки тяжіння Туреччини (а ра-
ніше ще й Османської імперії) до західного світу, а відтак і до Європи. Ще у 1924 р.,
на початках становлення республіканського ладу в Туреччині, лідер держави
К.Ататюрк зазначав: „Рух турків протягом століть зберігав постійний напрямок. Ми
завжди рухалися зі Сходу на Захід”. Власне це підтверджувало спрямованість не тіль-
ки історичного руху турків з Центральної Азії до Європи, але й подальше бажання ту-
рків приєднатися до європейської цивілізації, стати її невід’ємною частиною. „Країни
різні, але цивілізація – одна. І для того, щоб мати змогу прогресивно розвиватися, на-
ція має брати участь у цій єдиній цивілізації”, – так визначив свого часу логіку істори-
чного поступу Туреччини її перший президент1
.
Донедавна ці проблеми розглядалися суто під кутом зору марксистсько-ленінської
методології, яка передбачала однобічний, класовий підхід у розгляді тих чи інших іс-
торичних явищ. Тому автор цієї статті визначила своїм завданням позбутися в оцінці
тогочасних подій ідеологічних кліше, дати об’єктивний аналіз процесам, які спонука-
ли колись могутню імперію, а потім вже й молоду республіку з переважною більшістю
мусульманського населення повернутися „обличчям” до Заходу. Адже, вочевидь, це не
був одномоментний і несподіваний поворот, навпаки – зумовлений цілою низкою по-
літико-економічних і соціально-культурних факторів процес. Тому мета даного дослі-
дження полягає у визначенні головних, на нашу думку, етапів повороту азійської му-
сульманської країни до Заходу з одночасним виокремленням найсуттєвіших і значу-
щих в її історичному розвиткові моментів.
Одна з наймогутніших держав Сходу, Османська імперія, історично вибудовувала-
ся як імперія, що розташовувалася як на азійському й африканському, так і на євро-
пейському континентах. Первісно вона була тісно пов’язана з Європою не тільки тери-
торіально, але й політично та економічно через систему як міждержавних договорів,
так і торговельно-економічних угод. Османська імперія, розквіт якої припав на другу
половину ХV–ХVІ ст., як будь-яке багатонаціональне державне утворення, утримува-
ло свою єдність завдяки суворій і послідовній централізаторській політиці і, безумов-
но, блискуче організованій армії, що була тісно пов’язана з феодальною системою зе-
млеволодіння, а саме з тімарною системою. Державна могутність, військова сила, дос-
татньо широка віротерпимість до християн, пишність султанського двору – все це під-
тримувало високий статус Оттоманської Порти серед європейських країн.
Человек тоже естествен: во-первых, по своему происхождению, и, во-вторых,
по своей природе, т.е. биологической основе своего существования. Человека
можно рассматривать и как физическое тело и как биологическое существо,
хотя он не сводится к этому.
В настоящее время в науке утвердилось представление, что человек-
биосоциальное существо, соединяющее в себе биологическую и социальную
компоненты. С этим можно согласиться, не забывая: 1)что человека можно
рассматривать и с физической точки зрения и изучать происходящие в нем
химические процессы; 2) что не только человек обладает социальной формой
существования, но и многие животные. Более того, с каждым годом этология
накапливает все больше данных, свидетельствующих о том, что социальное
поведение человека во многом генетически детерминировано.
Еще в античной философии много внимания уделялось определению природы
человека. Киники видели ее в естественном образе жизни и ограничении
желаний и материальных потребностей; Эпикур – в чувствах, общих у человека
и животных; Сенека и стоики – в разуме. В западной философии, особенно в
марксизме, на передний план выдвинулось представление о социальной сущности
человека.
С точки зрения современной науки более точно разделять биологическую
предопределенность существования человека и его родовую (собственно
человеческую) сущность. Поисками границ между биологическими и специфически
человеческим занимается наука, получившая название социобиологии. Эта наука
в применении к изучению человека находится на стыке естественнонаучного и
гуманитарного знания.
Итак, человек как предмет естественнонаучного познания может
рассматриваться в трех аспектах: 1) происхождение; 2) соотношение в нем
естественного и гуманитарного; 3) изучение специфики человека методами
естественнонаучного познания. Первое направление, традиционно называемое
антропологией, изучает: когда, от кого и как произошел человек и чем он
отличается от животных; второе направление – социобиология – изучает
генетическую основу человеческой деятельности и соотношение
физиологического и психического в человеке; к третьему направлению
относится изучение естественнонаучным путем мозга человека, его сознания,
души и т. п.
Объяснение:
ТУРЕЧЧИНА – ЄВРОПА:
ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ПОЛІТИЧНОГО
ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗБЛИЖЕННЯ
На початку третього тисячоліття, коли Туреччина має реальні шанси розпочати
переговори щодо повного членства у Європейському Союзі, а Україна твердо заявляє
про свої наміри приєднатися до цієї європейської структури, актуалізується питання
про ймовірність повторення Україною шляху своєї південної сусідки і абсолютно до-
цільним видається реконструкція початків Туреччини до Європи. На дум-
ку багатьох дослідників, курс на Захід розпочався з підписання у 1963 р. Договору про
асоціацію Туреччини з Європейським економічним співтовариством. Фактично саме
ця міжнародна угода зафіксувала сам факт приєднання Турецької Республіки до Євро-
пи на правах асоційованого члена.
Проте нам видається цілком правомірним розглянути глибше коріння європейсь-
кого вектора турецької політики, а саме – з’ясувати витоки тяжіння Туреччини (а ра-
ніше ще й Османської імперії) до західного світу, а відтак і до Європи. Ще у 1924 р.,
на початках становлення республіканського ладу в Туреччині, лідер держави
К.Ататюрк зазначав: „Рух турків протягом століть зберігав постійний напрямок. Ми
завжди рухалися зі Сходу на Захід”. Власне це підтверджувало спрямованість не тіль-
ки історичного руху турків з Центральної Азії до Європи, але й подальше бажання ту-
рків приєднатися до європейської цивілізації, стати її невід’ємною частиною. „Країни
різні, але цивілізація – одна. І для того, щоб мати змогу прогресивно розвиватися, на-
ція має брати участь у цій єдиній цивілізації”, – так визначив свого часу логіку істори-
чного поступу Туреччини її перший президент1
.
Донедавна ці проблеми розглядалися суто під кутом зору марксистсько-ленінської
методології, яка передбачала однобічний, класовий підхід у розгляді тих чи інших іс-
торичних явищ. Тому автор цієї статті визначила своїм завданням позбутися в оцінці
тогочасних подій ідеологічних кліше, дати об’єктивний аналіз процесам, які спонука-
ли колись могутню імперію, а потім вже й молоду республіку з переважною більшістю
мусульманського населення повернутися „обличчям” до Заходу. Адже, вочевидь, це не
був одномоментний і несподіваний поворот, навпаки – зумовлений цілою низкою по-
літико-економічних і соціально-культурних факторів процес. Тому мета даного дослі-
дження полягає у визначенні головних, на нашу думку, етапів повороту азійської му-
сульманської країни до Заходу з одночасним виокремленням найсуттєвіших і значу-
щих в її історичному розвиткові моментів.
Одна з наймогутніших держав Сходу, Османська імперія, історично вибудовувала-
ся як імперія, що розташовувалася як на азійському й африканському, так і на євро-
пейському континентах. Первісно вона була тісно пов’язана з Європою не тільки тери-
торіально, але й політично та економічно через систему як міждержавних договорів,
так і торговельно-економічних угод. Османська імперія, розквіт якої припав на другу
половину ХV–ХVІ ст., як будь-яке багатонаціональне державне утворення, утримува-
ло свою єдність завдяки суворій і послідовній централізаторській політиці і, безумов-
но, блискуче організованій армії, що була тісно пов’язана з феодальною системою зе-
млеволодіння, а саме з тімарною системою. Державна могутність, військова сила, дос-
татньо широка віротерпимість до християн, пишність султанського двору – все це під-
тримувало високий статус Оттоманської Порти серед європейських країн.