Приход к власти Таукель хана
2. Казахские войска во главе с султаном Тауекелем разбили войска Баба – султана и казнили его
3. Народное восстание в Ташкенте против произвола наместника хана Абдаллаха.
4. Мятеж крупных феодалов в ханстве Абдаллаха.
5. Смерть хана Абдаллаха и его сына, гибель казахского хана Тауекеля
6. Поход Ермака в Сибирь и разгром сибирского хана Кучума.
7. Восьмидесятилетний Шигай занял трон Казахского ханства.
8. Хан Тауекел разорвал союзнические отношения с узбекским ханом Абдаллахом.
9. Между представителем династии Аштарханидов и казахскими ханами заключён договор о присоединении земель, завоеванных ими, к Казахскому ханству.
10. Бегство хана Кучума в Среднюю Азию, после чего Сибирское ханство попало под власть Российского государства.
11. Захват ханом Тауекелем городов Акши, Искандер, Мунши, Ташкент и Самарканд, 20- дневная осада Бухары
Слово "гайдамаки" походить від турецького "гайде", "гайдамак", що означало "гнати, турбувати, переслідувати". Спочатку гайдамаками українських повстанців назвала польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі.
Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.
Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму.
Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках.
Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан.
Його півтора-тисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана діяло багато інших загонів – Чалого, Гриви, Медведя, Писаренка та ін.
Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту.
З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін.
Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою "Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів.
Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до цього трактату. Створивши збройні союзи-конфедерації, шляхтичі виступили у "хрестовий похід" проти православних.
Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як до у боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала "Золоту грамоту", в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою.
Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяло близько 30 загонів народних месників.
Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.
Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду.
За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р.
Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.Объяснение:
Ожидания крестьян на получение таким образов «прирезков» земли были сильно преувеличены: предполагалось получение «прирезков» в 5, 10 или даже 40 гектаров, тогда как на самом деле, по расчётам ещё царского министра земледелия А. С. Ермолова, прирезки должны были составить всего 0,8 гектара. Распространённое представление о том, что в предреволюционной Российской империи большая часть земли находилось в собственности помещиков, сильно преувеличено. В XVIII в. законодательство действительно разрешало владеть землёй только дворянам, однако после отмены крепостного права в 1861 году дворяне начали постепенно терять собственность на неё. Земля переходит главным образом в собственность крестьянских общин, а также богатых купцов и крестьян-единоличников. На 1905 год в собственности крестьян (общинной или единоличной) находится 61,8 % частновладельческой земли, к концу 1916 г. – уже до 90 %.
Исследователь Владимир Кабанов подвергает сомнению приводимую в советской историографии цифру в 150 млн десятин земли, перешедшей к крестьянам; по данным учёта на 1919 г. в Европейской части России, подконтрольной большевикам, это число оценивается им в 17,2 млн, на 1920 год в 23,3 млн. по данным Наркомзема, 15% помещичьей земли уже было захвачено крестьянами до октября 1917 г., на февраль 1918 г. – до 60 %.
Представление о «чёрном переделе» уходило своими корнями в традиционные для России обычаи крестьянских общин, с их регулярными, раз в несколько лет, «равнениями» (переделами) общинной земли между отдельными хозяйствами в соответствии с изменившимся за это время количеством едоков. Среди крестьян начинают распространяться слухи о грядущем «равнении всей земли», независимо от того, в чьей собственности эта земля формально находится. Ричард Пайпс в своей работе «Три 'почему' Русской революции» отмечает «нежелание со стороны русского мужика признать право частной собственности на землю»
:Объяснение: