Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині xix ст. починаючи з сер. xix ст., у західній україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на поч. 70-х років. та лише в 70—80-ті роки відбулося становлення фабрично-заводської промисловості, хоча й тоді з 869 підприємств східної галичини більшість були дрібними, на яких було зайнято по 5—10 робітників. дрібні підприємства переважали також на буковині та в закарпатті. провідними були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот. названі вище галузі виробництва у галичині стимулювали залізничне будівництво. у 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань. згодом воно з'єднало львів з українськими землями, що входили до складу росії. до поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості. наприкін. xix ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому технічному рівні. проте західна україна залишалася землеробською. у сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. у східній галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на буковині — 87 %. схожа картина спостерігалася і в закарпатті. селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси заліси й пасовиська, пропінацію. економічний тягар значно посилювали також прямі та непрямі податки, різноманітні повинності. погіршували непросту ситуацію й корчми, що стали неодмінним атрибутом західноукраїнських сіл. становище селянства західної україни значно погіршилося внаслідок економічної кризи 70—80-х років xix ст. зокрема, галичина за смертністю населення посідала перше місце в європі. тому не дивно, що впродовж усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селян за свої права. у східній галичині й північній буковині відбувся 871 селянський виступ. селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали. важким було становище робітників. тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. хоч у 1885 р. австро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 год. насправді він тривав значно довше. зарплата західноукраїнських робітників була найнижчою в імперії. до того ж жіночу та дитячу працю, яку досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину менше за чоловічу.
Всё дальше уходит Великая Отечественная война в но память о ней жива. Как можно забыть наши невосполнимые жертвы, принесённые во имя победы над самым коварным и жестоким врагом – фашизмом. Четыре военных года по тяжести пережитого не могут сравниться ни с какими другими годами нашей истории. Важнейшей чертой минувшей войны был её всенародный характер. Пусть не все рисковали в одинаковой степени, но отдавали себя без остатка во имя грядущей победы, которая досталась нам очень дорогой ценой. Но память человека со временем ослабевает. К тому же все меньше становится ветеранов, тех, кто войну и мог бы рассказать о ней. Если в документах и произведениях искусства не будут отражены самопожертвование и стойкость народа, то горький опыт лет забудется. А этого нельзя допустить. Тема Великой Отечественной войны на протяжении десятилетий питает литературу и искусство. О жизни человека на войне снято немало прекрасных фильмов, созданы замечательные произведения литературы. Но самым главным в разговоре на эту тему является сохранение меры и такта в отношении к правде войны, к ее участникам
