Порівняйте початок українського національного відродження на наддніпрянщині та західноукраїнських землях. відповідь зробіть у формі порівняльної таблиці. умоляю 35
Из кого состоял римский народ? Кто мог участвовать в управлении государством?
ответ или решение2
Кононова Юлия
Деление римлян на племена
Год основания Рима - 763 до н. э. характеризуется разложением первобытно-общинного строя у племен, обосновавшихся у реки Тибр. Объединение трех племен привело к образованию в Риме общины. Этими племенами были:
Древние латиняне.
Савиняне.
Этрусски.
Это объединение стало позже основанием для классификации - все население Рима делилось на три племени, в каждом из которых было 100 родов. Объединение из 10 родов составляло трибу, которых всего было 3. Все эти организации создавались для совместного ведения и решения дел на собраниях, но участвовать в них могли не все.
Патриции и плебеи
Основными двумя группами Рима были эти два класса - плебс и патриции. Первые были простыми крестьянами, работниками или войнами. Они не имели всех прав и привилегий, пользовались меньшим уважением.
Вторые же - патриции, они долгое время были элитой, привилегированными членами общества. Это были представители древнейших римских родов, которые были основателями Рима. Только они имели право на управление государством и участие в собраниях. Именно из них состоял государственный аппарат, они были чиновниками, военнокомандующими и судьями.
Плебеи имели рычаги давления на правителей, ведь они были главной силой в армии и сельском хозяйстве. Они просто бойкотировали патрициев и добивались своего. Многолетняя борьба завершилась победой плебс.
После реформ Сервия Туллия плебеи стали полноправными членами римского народа.
Свободные, рабы и перегрины
Рим со временем от царского управления перешел к республике, а затем к империи. Это происходило на фоне постоянных войн и захватов территорий. Частые и масштабные войны привели к образованию двух новых классов - рабов и "перегринов".
Рабы в Риме появлялись путем захвата пленных в ходе войн. Рабы исполняли множество работ, находясь в ужасном положении на службе у богатого хозяина. В Риме их было очень много, что часто приводило к бунтам.
Перегрины же относились к свободным людям, но были ограничены в своих правах. Это были иностранцы, жители покоренных Римом провинций. Они не пользовались римским гражданским правом, а в остальном были свободны.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками - воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великими князями за їхню службу вотчинами та значними привілеями.
З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані подвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.
Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу - Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі.
Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.
В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів, православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувались щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.
Задать вопрос
Войти
АнонимИстория18 августа 16:02
Из кого состоял римский народ? Кто мог участвовать в управлении государством?
ответ или решение2
Кононова Юлия
Деление римлян на племена
Год основания Рима - 763 до н. э. характеризуется разложением первобытно-общинного строя у племен, обосновавшихся у реки Тибр. Объединение трех племен привело к образованию в Риме общины. Этими племенами были:
Древние латиняне.
Савиняне.
Этрусски.
Это объединение стало позже основанием для классификации - все население Рима делилось на три племени, в каждом из которых было 100 родов. Объединение из 10 родов составляло трибу, которых всего было 3. Все эти организации создавались для совместного ведения и решения дел на собраниях, но участвовать в них могли не все.
Патриции и плебеи
Основными двумя группами Рима были эти два класса - плебс и патриции. Первые были простыми крестьянами, работниками или войнами. Они не имели всех прав и привилегий, пользовались меньшим уважением.
Вторые же - патриции, они долгое время были элитой, привилегированными членами общества. Это были представители древнейших римских родов, которые были основателями Рима. Только они имели право на управление государством и участие в собраниях. Именно из них состоял государственный аппарат, они были чиновниками, военнокомандующими и судьями.
Плебеи имели рычаги давления на правителей, ведь они были главной силой в армии и сельском хозяйстве. Они просто бойкотировали патрициев и добивались своего. Многолетняя борьба завершилась победой плебс.
После реформ Сервия Туллия плебеи стали полноправными членами римского народа.
Свободные, рабы и перегрины
Рим со временем от царского управления перешел к республике, а затем к империи. Это происходило на фоне постоянных войн и захватов территорий. Частые и масштабные войны привели к образованию двух новых классов - рабов и "перегринов".
Рабы в Риме появлялись путем захвата пленных в ходе войн. Рабы исполняли множество работ, находясь в ужасном положении на службе у богатого хозяина. В Риме их было очень много, что часто приводило к бунтам.
Перегрины же относились к свободным людям, но были ограничены в своих правах. Это были иностранцы, жители покоренных Римом провинций. Они не пользовались римским гражданским правом, а в остальном были свободны.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками - воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великими князями за їхню службу вотчинами та значними привілеями.
З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані подвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.
Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу - Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі.
Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.
В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів, православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувались щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.