В конце XIX — начале XX вв. , когда Россия вступила в период модернизации, перед ней открылось несколько путей возможного развития. В странах Европы этот процесс совершался в рамках буржуазного развития. Перед Россией же обозначился выбор: либо следовать в фарватере общего развития западной цивилизации, или попробовать найти свой путь, пытаясь при этом экономически не отстать от ведущих стран. Выбор был не простой, и на практике страна постепенно двигалась по обоим направлениям. Прежде всего, это означало, что в России шло формирование институтов гражданского общества как на основе национальной традиции, так и на основе заимствованного опыта Западных государств (к примеру политические партии, профсоюзы, политическая пресса и т. д. ) . Важное значение в этот период принадлежало институтам общественной саморегуляции, в природе которых оба элемента тесно переплетались — земства, городские думы, а так же венчавший их систему Общеимперский парламент и т. д. В России сохранялась особая, реликтовая форма имперства, когда государство выполняло роль, в чём-то созвучную роли отца в большой патриархальной семье. Модернизация рубежа XIX—XX вв. замещала эту патриархальную государственность новой. Теперь усиление государства шло не по линии его патерналистской, защитной функции по отношению к обществу, а по линии разрыва между интересами государства и общества. Диктат государства над обществом опасно усиливался. Модернизация в России являлась неизбежным этапом её исторического пути. Начало модернизации было связано с серьёзными переменами в экономике, вызванными процессами индустриализации . Индустриализация вела к переходу населения к жизни в городах. Это видоизменяло привычные условия жизни значительного количества русских людей, привыкших к занятию крестьянским трудом, отрывало их от традиционной среды обитания, бросало в экстремальные условия городов с их повышенным ритмом жизни и нормированием трудового процесса. Это ставило задачу адаптации не только перед конкретными индивидами, но и перед обществом в целом, которое должно было выработать новые, приемлемые для большинства формы социализации. Проблема во многом сводилась к тому, что отечественное государство на рубеже XIX—XX вв. , так же, как и в петровскую эпоху, оказалось проводником западного влияния, тогда как институты современного гражданского общества строились, в значительной мере, на базе существовавших в нашей стране традиционалистских структур общественной самоорганизации таких, как крестьянская территориальная община или артель. Тем самым конфликт между гражданским обществом и властью в нашей стране обострялся, приобретал не только стадиальный, но и культурно-цивилизационный характер.
У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.
Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.
Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалась усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало стремління спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості і національної сили.
В России сохранялась особая, реликтовая форма имперства, когда государство выполняло роль, в чём-то созвучную роли отца в большой патриархальной семье. Модернизация рубежа XIX—XX вв. замещала эту патриархальную государственность новой. Теперь усиление государства шло не по линии его патерналистской, защитной функции по отношению к обществу, а по линии разрыва между интересами государства и общества. Диктат государства над обществом опасно усиливался. Модернизация в России являлась неизбежным этапом её исторического пути. Начало модернизации было связано с серьёзными переменами в экономике, вызванными процессами индустриализации . Индустриализация вела к переходу населения к жизни в городах. Это видоизменяло привычные условия жизни значительного количества русских людей, привыкших к занятию крестьянским трудом, отрывало их от традиционной среды обитания, бросало в экстремальные условия городов с их повышенным ритмом жизни и нормированием трудового процесса. Это ставило задачу адаптации не только перед конкретными индивидами, но и перед обществом в целом, которое должно было выработать новые, приемлемые для большинства формы социализации. Проблема во многом сводилась к тому, что отечественное государство на рубеже XIX—XX вв. , так же, как и в петровскую эпоху, оказалось проводником западного влияния, тогда как институты современного гражданского общества строились, в значительной мере, на базе существовавших в нашей стране традиционалистских структур общественной самоорганизации таких, как крестьянская территориальная община или артель. Тем самым конфликт между гражданским обществом и властью в нашей стране обострялся, приобретал не только стадиальный, но и культурно-цивилизационный характер.
У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.
Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.
Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалась усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало стремління спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості і національної сили.