Предпосылки возникновения абсолютной монархии в России сложились еще во второй половине 16 в., при Иване 4. К концу 17 в. начинает складываться абсолютная монархия как тип государственной власти. Монархию можно считать абсолютной, если она обладает следующими признаками: сосредоточение всей власти в руках одного монарха, наличие сильного бюрократического аппарата,наличие постоянной армии, произошла ликвидация сословно-представительных учреждений.
Характерными чертами политики периода абсолютной монархии были:расширение территории, закрепощение крестьян, усиление роли государства, регламентация прав и обязанностей всех сословий.
Экономической основой российского абсолютизма было мануфактурное производство, барщинное хозяйство и складывающийся всероссийский рынок.
С середины 17в. при царе Алексее Михайловиче стали формироваться некоторые элементы абсолютизма. Так, реже стали созываться Земские Соборы, упала роль Боярской Думы и выросла роль приказной бюрократии, началось изживание основных принципов феодальной службы (местничества), увеличилась солдатских и рейтерских полков иноземного строя, что приближало войска к регулярной армии. Кроме того, выросла роль светской культуры, Россия постепенно вливалась в систему Европейских государств (мир с Речью Посполитой, присоединение к антитурецкой коалиции).Юридическое оформление абсолютизма форсированными темпами началось при Петре 1. Это выразилось в том, что Россия в 1721 г. была объявлена империей, а Петр – императором.Началось строительство новых органов власти и управления: создан Сенат (1721), учреждена должность Генерал-прокурора (1722), приказы были заменены коллегиями, проведена реформа местного самоуправления, упразднено Патриаршество (1700), вместо него создан Синод (1718).
Оформление абсолютизма происходило в жестких формах – выросли повинности крестьян и посадских людей, были введены многочисленные чрезвычайные налоги и сборы, население сгоняли на строительство дорог, каналов, крепостей, что вызывало многочисленные случаи гибели людей.
Оформившись при Петре 1, абсолютная монархия продолжала укрепляться при Анне Иоановне, Елизавете, Екатерине II.
Ганнібал (247—183 р.р. до н. е.), повне ім'я Ганнібал Барка, карфагенський полководець, вважається одним з найвеличніших полководців в історії. Батько Ганнібала Гамількар Барка командував карфагенськими військами під час Першої Пунічної війни. Його молодшими братами були Магон і Гасдрубал. Ганнібал жив у період найбільшого напруження на теренах Середземномор'я. У віці 9 років дав клятву довічно бути ворогом Риму. Ставши головнокомандувачем карфагенськими військами в Іспанії, розв'язав Другу Пунічну війну, атакувавши місто Сагунт. Одним з його найбільших досягнень став перехід з Іберійського півострова через Піренеї та Альпи в Італію. Протягом перших трьох років війни Ганнібалові вдалося здобути три великі перемоги в Італії — при Требії, Тразименському озері та Каннах у яких проявився талант Ганнібала як полководця. Ганнібал перебував на території Італії протягом 15 років, але римлянам вдалося переломити хід війни, перейшовши у наступ спочатку в Іспанії, а потім і в Африці. Викликаний владою на до Карфагену, Ганнібал зазнав поразки у битві при Замі.
Після війни, Ганнібал займався політичною діяльністю, зокрема займав посаду суфета, допоки у 196 р. до н. е. не був звинувачений в антиримській діяльності і змушений був відправитися у вигнання. У вигнанні Ганнібал служив радником при дворі Антіоха ІІІ і розробляв план війни проти Риму. У 190 р. до н. е. після поразки Антіоха ІІІ у битві при Магнезії знову був змушений тікати. Останній свій притулок Ганнібал знайшов у Віфінії, де у 183 р. до н. е. був зраджений місцевим правителем і не бажаючи здаватися римлянам, покінчив життя самогубством. Ганнібал вважається одним з найвеличніших військових стратегів в історії, а також стоїть в одному ряду з такими полководцями античності як Александр Македонський, Юлій Цезар та Пірр Епірський[2][3] .
Предпосылки возникновения абсолютной монархии в России сложились еще во второй половине 16 в., при Иване 4. К концу 17 в. начинает складываться абсолютная монархия как тип государственной власти. Монархию можно считать абсолютной, если она обладает следующими признаками: сосредоточение всей власти в руках одного монарха, наличие сильного бюрократического аппарата,наличие постоянной армии, произошла ликвидация сословно-представительных учреждений.
Характерными чертами политики периода абсолютной монархии были:расширение территории, закрепощение крестьян, усиление роли государства, регламентация прав и обязанностей всех сословий.
Экономической основой российского абсолютизма было мануфактурное производство, барщинное хозяйство и складывающийся всероссийский рынок.
С середины 17в. при царе Алексее Михайловиче стали формироваться некоторые элементы абсолютизма. Так, реже стали созываться Земские Соборы, упала роль Боярской Думы и выросла роль приказной бюрократии, началось изживание основных принципов феодальной службы (местничества), увеличилась солдатских и рейтерских полков иноземного строя, что приближало войска к регулярной армии. Кроме того, выросла роль светской культуры, Россия постепенно вливалась в систему Европейских государств (мир с Речью Посполитой, присоединение к антитурецкой коалиции).Юридическое оформление абсолютизма форсированными темпами началось при Петре 1. Это выразилось в том, что Россия в 1721 г. была объявлена империей, а Петр – императором.Началось строительство новых органов власти и управления: создан Сенат (1721), учреждена должность Генерал-прокурора (1722), приказы были заменены коллегиями, проведена реформа местного самоуправления, упразднено Патриаршество (1700), вместо него создан Синод (1718).
Оформление абсолютизма происходило в жестких формах – выросли повинности крестьян и посадских людей, были введены многочисленные чрезвычайные налоги и сборы, население сгоняли на строительство дорог, каналов, крепостей, что вызывало многочисленные случаи гибели людей.
Оформившись при Петре 1, абсолютная монархия продолжала укрепляться при Анне Иоановне, Елизавете, Екатерине II.
Ганнібал (247—183 р.р. до н. е.), повне ім'я Ганнібал Барка, карфагенський полководець, вважається одним з найвеличніших полководців в історії. Батько Ганнібала Гамількар Барка командував карфагенськими військами під час Першої Пунічної війни. Його молодшими братами були Магон і Гасдрубал. Ганнібал жив у період найбільшого напруження на теренах Середземномор'я. У віці 9 років дав клятву довічно бути ворогом Риму. Ставши головнокомандувачем карфагенськими військами в Іспанії, розв'язав Другу Пунічну війну, атакувавши місто Сагунт. Одним з його найбільших досягнень став перехід з Іберійського півострова через Піренеї та Альпи в Італію. Протягом перших трьох років війни Ганнібалові вдалося здобути три великі перемоги в Італії — при Требії, Тразименському озері та Каннах у яких проявився талант Ганнібала як полководця. Ганнібал перебував на території Італії протягом 15 років, але римлянам вдалося переломити хід війни, перейшовши у наступ спочатку в Іспанії, а потім і в Африці. Викликаний владою на до Карфагену, Ганнібал зазнав поразки у битві при Замі.
Після війни, Ганнібал займався політичною діяльністю, зокрема займав посаду суфета, допоки у 196 р. до н. е. не був звинувачений в антиримській діяльності і змушений був відправитися у вигнання. У вигнанні Ганнібал служив радником при дворі Антіоха ІІІ і розробляв план війни проти Риму. У 190 р. до н. е. після поразки Антіоха ІІІ у битві при Магнезії знову був змушений тікати. Останній свій притулок Ганнібал знайшов у Віфінії, де у 183 р. до н. е. був зраджений місцевим правителем і не бажаючи здаватися римлянам, покінчив життя самогубством. Ганнібал вважається одним з найвеличніших військових стратегів в історії, а також стоїть в одному ряду з такими полководцями античності як Александр Македонський, Юлій Цезар та Пірр Епірський[2][3] .
Объяснение: