Битва під Вількомиром відбулася 1435 року між русько-польсько-литовськими військами великого князя Литовського Сигізмунда I Кейстутовича і військами великого князя Руського Свидригайла Ольгердовича та союзників. Закінчилася перемогою військ Сигізмунда та значно послабила позиції Свидригайла у боротьбі за престол у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському 1432—1439 років
Війська Свидригайла і Сигізмунда зійшлися біля Вількомиру на річці Швентої (Святій[5]) 29-30 серпня 1435 року, вирішальна битва відбулася 1 вересня.
Військо Свидригайла нараховувало до 15000 чоловік, серед них було 6000 ратників великого князя, понад 50 дружин удільних князів, 3000 лівонських лицарів, 1500 тисяч чеських таборитів і 500 ординців. Це різнорідне військо мало трьох полководців: самого Свидригайла Ольгердовича, лівонського магістра Франка Керскорфа і князя Сигізмунда Корибутовича. З них талант полководця мав тільки Сигізмунд, учасник Гуситських війн[6].
Сигізмунд Кейстутович мобілізував до 5000 литовського війська, яке доручив очолити своєму синові Михайлу. Польща вислала своєму васалу в поміч 4-12000 війська на чолі з Якубом із Кобилян — досвідченим полководцем, учасником Грюнвальдської битви та Великої війни з Тевтонським орденом, він і прийняв командування над польсько-литовським військом.
29-30 серпня війська Свидригайла Ольгердовича і Сигізмунда Кейстутовича зайняли позиції біля річки Святої за 9 км на південь від фортеці Вількомир. Через два дні Свидригайло, переконавшись у невигідности своєї позиції, вирішив перейти обозом під Вількомир. Коли Свидригайло з військом рушив — ударило польсько-литовське військо, розділивши Свидригайлові війська на дві частини. Битва скоро скінчилася страшним погромом військ Свидригайла.[4][7] Сам Свидригайло Ольгердович встиг утекти до Полоцька. Магістр Керскорф, ландмаршал і більшість лівонських лицарів загинули. Сигізмунд Корибутович був важко поранений і помер у полоні. В битві загинули мстиславський князь Ярослав Семенович, київський князь Михайло Семенович Болобан, вяземський князь Михайло Львович, князь Данило Семенович Гольшанський.[6] 42 князі потрапили в полон, серед них — Федір Корибутович та Іван Володимирович — син Володимира Ольгердовича Київського.
1) Осуждение культа личности Сталина; 2) Цитаты из классиков марксизма, которые осуждали «культ индивидуума»; 3) «Письмо к съезду» (ленинское завещание) и заметки Н. К. Крупской о личности Сталина; 4) Использование Сталиным термина «враг народа» в качестве оружия политической борьбы: до этого, борьба с троцкистами и опозицией была чисто идеологической. 5) Нарушение Сталиным правил коллективного руководства; 6) Репрессирована большая часть «старых большевиков» и делегатов XVII Съезда, которые в основном происходили из рабочих и вступили в ВКП (б) до 1920 г.; 7) После этих репрессий Сталин полностью перестал считаться с принципами коллегиальности. 8) Подробности репрессий против известных членов партии; 9) Требование о проведении масштабных репрессий: НКВД «опоздал на 4 года» с реализацией тезиса Сталина об «усилении классовой борьбы»; 10) Ежовщина, массовая фальсификация дел, направленная на выполнени направленная на выполнение «планов» по осуждённым и расстрелянным; 11) Преувеличение роли Сталина в Великой Отечественной войне; 12) Депортация целых народов; 13) Дело врачей и Мингрельское дело; 14) Проявления культа личности: песни, названия городов, и т. п.; 15) Текст Гимна СССР в редакции 1944—1956 гг.; 16) Неприсуждение Ленинской премии и замена на Сталинскую премию.
Битва під Вількомиром відбулася 1435 року між русько-польсько-литовськими військами великого князя Литовського Сигізмунда I Кейстутовича і військами великого князя Руського Свидригайла Ольгердовича та союзників. Закінчилася перемогою військ Сигізмунда та значно послабила позиції Свидригайла у боротьбі за престол у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському 1432—1439 років
Війська Свидригайла і Сигізмунда зійшлися біля Вількомиру на річці Швентої (Святій[5]) 29-30 серпня 1435 року, вирішальна битва відбулася 1 вересня.
Військо Свидригайла нараховувало до 15000 чоловік, серед них було 6000 ратників великого князя, понад 50 дружин удільних князів, 3000 лівонських лицарів, 1500 тисяч чеських таборитів і 500 ординців. Це різнорідне військо мало трьох полководців: самого Свидригайла Ольгердовича, лівонського магістра Франка Керскорфа і князя Сигізмунда Корибутовича. З них талант полководця мав тільки Сигізмунд, учасник Гуситських війн[6].
Сигізмунд Кейстутович мобілізував до 5000 литовського війська, яке доручив очолити своєму синові Михайлу. Польща вислала своєму васалу в поміч 4-12000 війська на чолі з Якубом із Кобилян — досвідченим полководцем, учасником Грюнвальдської битви та Великої війни з Тевтонським орденом, він і прийняв командування над польсько-литовським військом.
29-30 серпня війська Свидригайла Ольгердовича і Сигізмунда Кейстутовича зайняли позиції біля річки Святої за 9 км на південь від фортеці Вількомир. Через два дні Свидригайло, переконавшись у невигідности своєї позиції, вирішив перейти обозом під Вількомир. Коли Свидригайло з військом рушив — ударило польсько-литовське військо, розділивши Свидригайлові війська на дві частини. Битва скоро скінчилася страшним погромом військ Свидригайла.[4][7] Сам Свидригайло Ольгердович встиг утекти до Полоцька. Магістр Керскорф, ландмаршал і більшість лівонських лицарів загинули. Сигізмунд Корибутович був важко поранений і помер у полоні. В битві загинули мстиславський князь Ярослав Семенович, київський князь Михайло Семенович Болобан, вяземський князь Михайло Львович, князь Данило Семенович Гольшанський.[6] 42 князі потрапили в полон, серед них — Федір Корибутович та Іван Володимирович — син Володимира Ольгердовича Київського.
1) Осуждение культа личности Сталина;
2) Цитаты из классиков марксизма, которые осуждали «культ индивидуума»;
3) «Письмо к съезду» (ленинское завещание) и заметки Н. К. Крупской о личности Сталина;
4) Использование Сталиным термина «враг народа» в качестве оружия политической борьбы: до этого, борьба с троцкистами и опозицией была чисто идеологической.
5) Нарушение Сталиным правил коллективного руководства;
6) Репрессирована большая часть «старых большевиков» и делегатов XVII Съезда, которые в основном происходили из рабочих и вступили в ВКП (б) до 1920 г.;
7) После этих репрессий Сталин полностью перестал считаться с принципами коллегиальности.
8) Подробности репрессий против известных членов партии;
9) Требование о проведении масштабных репрессий: НКВД «опоздал на 4 года» с реализацией тезиса Сталина об «усилении классовой борьбы»;
10) Ежовщина, массовая фальсификация дел, направленная на выполнени направленная на выполнение «планов» по осуждённым и расстрелянным;
11) Преувеличение роли Сталина в Великой Отечественной войне;
12) Депортация целых народов;
13) Дело врачей и Мингрельское дело;
14) Проявления культа личности: песни, названия городов, и т. п.;
15) Текст Гимна СССР в редакции 1944—1956 гг.;
16) Неприсуждение Ленинской премии и замена на Сталинскую премию.