В 1643 году армия под руководством Эрдэни-Батура, первого джунгарского хана, вторглась в Семиречье, захватив часть его территории. В том же году в ущелье реки Орбулак произошла знаменитая Орбулакская битва, в которой 600 казахских воинов во главе Жангир-ханом при поддержке 20 тысяч воинов, приведённых на эмиром Самарканда Жалантосом Бахадуром из казахского рода Торткара, остановили 50 тысячное войско джунгар, где по признанию Батыр контайшы русскому офицеру, потери джунгар составили более 10 тысяч.
Жангир-хан боролся с джунгарами с переменным успехом и провёл три крупных сражения с джунгарскими войсками в 1635, 1643 и 1652 годах, но в последнем сражении погиб сам. В 1681—1684 годах в ходе очередного набега на Южный Казахстан был разрушен город Сайрам. Тем не менее, казахское ханство вплоть до смерти хана Тауке в 1718 году сдерживало натиск джунгарских завоевателей. Для организации отпора казахи вступали в союзные отношения с ногайцами, киргизами, каракалпаками, искали поддержки у Русского государства.
Внешнеполитическое положение Казахского ханства в конце XVII — начале XVIII века было тяжёлым. С запада на казахов постоянно совершали набеги волжские калмыки и яицкие казаки, с севера — сибирские казаки, за Яиком — башкиры, с юга бухарцы и хивинцы, но главная военная опасность исходила с востока, со стороны Джунгарского ханства, частые военные вторжения которого в казахские земли в начале 1720-х годов приняли угрожающие масштабы.
Грозный сосед Джунгарии на востоке — Цинская империя — поджидала благоприятной ситуации для ликвидации Джунгарии как самостоятельного государства. В 1722 году после смерти цинского императора Канси (Юнь-чжена), длительное время воевавшего с ойратами, на границе с Китаем установилось некоторое затишье, что дало возможность Цеван Рабдану обратить внимание на казахские земли. Агрессия Джунгарского ханства, названная в истории казахского народа Годами великого бедствия, принесла страдания, голод, разрушение материальных ценностей, нанесла невосполнимый урон развитию производительных сил: тысячи мужчин, женщин и детей были угнаны в плен. Казахские роды, дорого заплатив за беспечность и несговорчивость своих султанов и ханов, под напором джунгарских войск вынуждены были покинуть веками насиженные места, что повлекло за собою откочёвки части казахов Среднего жуза к пределам среднеазиатских ханств. Многие роды Старшего жуза также отступили к Сырдарье, перешли её и направились в сторону Ходжента. Казахи Младшего жуза откочевали вдоль рек Яик, Ори, Иргиз к границам России. Ведя непрерывные бои, часть казахов Среднего жуза приблизилась к Тобольской губернии.
ответ: Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географічною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців – стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного водою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.
Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н. е. було засновано державу Ся на чолі з імператором Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V–II ст. до н. е., в епоху "Воюючих держав", коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для формування Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Південно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця ІІ ст. н. е.
Велику роль у формуванні китайської культури, як у давні часи, так і тепер, відігравала ієрархічність. Моделлю державоустрою були традиційні взаємини у сім’ї: імператор був сином неба, він не тільки гарантував всесвітній порядок, а й вважався батьком усіх китайців, що складали єдину велику сім’ю, священним обов’язком кожного з її членів було свято виконувати свій "синовній" обов’язок.
Географічні умови та періодизація історії. Одним з перших осередків людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і Стародавня Індія. Півострів Індостан – це своєрідний субконтинент, відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської затоки. Незважаючи на ці природні перешкоди, вже в старовину він був одним з найзаселеніших регіонів планети.
Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (Інд, Ганг і особливо притоки Інду – П'ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали займатися землеробством. Саме в Індії вперше стали вирощувати бавовну, рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського “сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик), слони.
В історії і культурі Стародавньої Індії можна виділити декілька періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають, дравидськими племенами, відносять до III тисячоліття до н.е. Їм на зміну приходить “арійська цивілізація”, пов'язана з появою на північному заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). У цей час (приблизно XV–VI ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що знаходилася в долині Гангу.
Один з її царів – Чандрагупта, засновник династії Маур'їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об'єднав її в єдину державу – імперію Маур'їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.). Нового загальноіндійського об'єднання вдалося досягнути династії Гуптів у IV – VI ст. н.е.
В 1643 году армия под руководством Эрдэни-Батура, первого джунгарского хана, вторглась в Семиречье, захватив часть его территории. В том же году в ущелье реки Орбулак произошла знаменитая Орбулакская битва, в которой 600 казахских воинов во главе Жангир-ханом при поддержке 20 тысяч воинов, приведённых на эмиром Самарканда Жалантосом Бахадуром из казахского рода Торткара, остановили 50 тысячное войско джунгар, где по признанию Батыр контайшы русскому офицеру, потери джунгар составили более 10 тысяч.
Жангир-хан боролся с джунгарами с переменным успехом и провёл три крупных сражения с джунгарскими войсками в 1635, 1643 и 1652 годах, но в последнем сражении погиб сам. В 1681—1684 годах в ходе очередного набега на Южный Казахстан был разрушен город Сайрам. Тем не менее, казахское ханство вплоть до смерти хана Тауке в 1718 году сдерживало натиск джунгарских завоевателей. Для организации отпора казахи вступали в союзные отношения с ногайцами, киргизами, каракалпаками, искали поддержки у Русского государства.
Внешнеполитическое положение Казахского ханства в конце XVII — начале XVIII века было тяжёлым. С запада на казахов постоянно совершали набеги волжские калмыки и яицкие казаки, с севера — сибирские казаки, за Яиком — башкиры, с юга бухарцы и хивинцы, но главная военная опасность исходила с востока, со стороны Джунгарского ханства, частые военные вторжения которого в казахские земли в начале 1720-х годов приняли угрожающие масштабы.
Грозный сосед Джунгарии на востоке — Цинская империя — поджидала благоприятной ситуации для ликвидации Джунгарии как самостоятельного государства. В 1722 году после смерти цинского императора Канси (Юнь-чжена), длительное время воевавшего с ойратами, на границе с Китаем установилось некоторое затишье, что дало возможность Цеван Рабдану обратить внимание на казахские земли. Агрессия Джунгарского ханства, названная в истории казахского народа Годами великого бедствия, принесла страдания, голод, разрушение материальных ценностей, нанесла невосполнимый урон развитию производительных сил: тысячи мужчин, женщин и детей были угнаны в плен. Казахские роды, дорого заплатив за беспечность и несговорчивость своих султанов и ханов, под напором джунгарских войск вынуждены были покинуть веками насиженные места, что повлекло за собою откочёвки части казахов Среднего жуза к пределам среднеазиатских ханств. Многие роды Старшего жуза также отступили к Сырдарье, перешли её и направились в сторону Ходжента. Казахи Младшего жуза откочевали вдоль рек Яик, Ори, Иргиз к границам России. Ведя непрерывные бои, часть казахов Среднего жуза приблизилась к Тобольской губернии.
ответ: Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географічною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців – стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного водою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.
Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н. е. було засновано державу Ся на чолі з імператором Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V–II ст. до н. е., в епоху "Воюючих держав", коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для формування Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Південно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця ІІ ст. н. е.
Велику роль у формуванні китайської культури, як у давні часи, так і тепер, відігравала ієрархічність. Моделлю державоустрою були традиційні взаємини у сім’ї: імператор був сином неба, він не тільки гарантував всесвітній порядок, а й вважався батьком усіх китайців, що складали єдину велику сім’ю, священним обов’язком кожного з її членів було свято виконувати свій "синовній" обов’язок.
Географічні умови та періодизація історії. Одним з перших осередків людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і Стародавня Індія. Півострів Індостан – це своєрідний субконтинент, відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської затоки. Незважаючи на ці природні перешкоди, вже в старовину він був одним з найзаселеніших регіонів планети.
Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (Інд, Ганг і особливо притоки Інду – П'ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали займатися землеробством. Саме в Індії вперше стали вирощувати бавовну, рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського “сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик), слони.
В історії і культурі Стародавньої Індії можна виділити декілька періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають, дравидськими племенами, відносять до III тисячоліття до н.е. Їм на зміну приходить “арійська цивілізація”, пов'язана з появою на північному заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). У цей час (приблизно XV–VI ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що знаходилася в долині Гангу.
Один з її царів – Чандрагупта, засновник династії Маур'їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об'єднав її в єдину державу – імперію Маур'їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.). Нового загальноіндійського об'єднання вдалося досягнути династії Гуптів у IV – VI ст. н.е.