Ознаки давньогрецької цивілізації. Правитель,держава,писемність,розвиток міст,монументальні споруди ,наукові знання,культура,форми релігійного життя.
Після перетворення 1867 року Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію Галичина і Буковина ввійшли до її австрійської частини, а Закарпаття — до угорської. До нового австро-угорського компромісу додався австро-польський, який розширив політичні права поляків у краї. Відтоді намісника Галичини обов'язково мали призначати з числа польської аристократії. Внаслідок непропорційності виборчої системи українські посли Галицького сейму, який розпочав роботу 1861 р., здобули лише 15 % депутатських місць, чого було недостатньо для спротиву полонізації краю. І це при тому, що населення Східної Галичини у другій половині XIX ст. майже на 2/3 складалося з українців, на 1/3 — з поляків, євреїв, німців і вірменів разом.
У листопаді 1916 р. імператор Карл І проголосив незалежність Польщі. На початку 1917 р. стало очевидним, що Галичину віддадуть до Польської держави. Серед українського населення запанувало обурення.
Революційні події 1917-1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, попри кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.
Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому, українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».
16 жовтня цісар Карл I, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави. Того ж дня на першому засіданні Української Національної Ради було обрано президента і створено три делегації: репрезентативну і виконавчу на чолі з Євгеном Петрушевичем у Відні, буковинську під проводом Омеляна Поповича у Чернівцях і галицьку — у Львові.
Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками Габсбурзької монархії, що конає.
Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦВК, який вустами свого керівника сотника УСС Дмитра Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦВК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).
Перебіг бойових дій
Перебіг бойових дій на початку 1919 р.
Польсько-українська війна в Галичині 1918—1919 років почалася 1 листопада 1918 р. збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Чеслава Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 р. українськими військовими частинами.
Активна військова підтримка польського повстання у Львові краківськими поляками і варшавським урядом спричинили початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову до польському повстанню до кінця 1918 р. подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 р. — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні зумовили у 1919 р. дивізії генерала Юзефа Галлера, сформовані у Франції під приводом війни з більшовиками
Вплоть до 1861 года Италия была раздроблена, посему многочисленные итальянские государства вели собственную внешнюю политику, ориентируясь на соседние мощные государства.
С 1861 года политика объединённой Италии была направлена на присоединение областей с проживающими там итальянцами, а именно — Папскую область, Трентино, Истрию, Далмацию. Также Италия стремилась создать собственную колониальную империю. Во время франко-прусской войны 1870 года Италия присоединила Папскую область. Далее ориентировалась во внешней политике на Германию, так как желала укрепиться вТунисе, на который также претендовала Франция. Однако из-за желания присоединить Истрию и Трентино, Италия вступает в противостояние с Австро-Венгрией в конце XIX — начале XX вв.
С 1914 года Италия ведет переговоры с Антантой, состоя в союзе с Германией, торгуясь с ними. В итоге в 1915 году страны Антанты обещают Италии желанные территории, если она согласится выступить на стороне Антанты. И в 1915 году Италия нападает на Австро-Венгрию. По результатам Парижской мирной конференции 1918 года Италия получила Истрию, Трентино и ряд островов в Адриатическом море. После Первой мировой войны у Италии появился новый соперник — Королевство Сербов, Хорватов и Словенцев, в 1929 ставших Югославией.
После прихода фашистов к власти внешняя политика Италии становится крайне радикальной. Конфликты с Югославией становятся актуальными вплоть до окончания Второй мировой войны, по результатам которой Италия вернула Далмацию, Истрию Югославии, предоставила независимостьАлбании.
Одним из важнейших внешнеполитических событий стало подписание в феврале 1947 года в Париже мирного договора союзников с Италией. Согласно договору в Италии распускались фашистские организации, выводились оккупационные войска, определялись границы, запрещалось размещение военных баз на итальянской территории. После Второй мировой войны политика Италии была пассивной, страна следовала в русле НАТО и США в частности. В стране доминировало представление о роли Италии как о роли «средней державы». 4 апреля 1949 г. в Вашингтоне состоялось официальное подписание Североатлантического договора. Вместе с представителями США, Франции, Великобритании, Бельгии, Канады, Голландии, Люксембурга, Норвегии, Дании, Португалии и Исландии Североатлантический пакт подписал и представитель итальянского правительства — министр иностранных дел К. Сфорца. Министр иностранных дел Сфорца активно содействовал также вступлению Италии в Европейский совет (1949), и в Европейское объединение угля и стали (1951)
Италия в конце 1955 года стала членом ООН.
В апреле 1966 года состоялся первый официальный визит в Итальянскую Республику министра иностранных дел СССР А. А. Громыко. Визит не только дал конкретные результаты в области двусторонних отношений, но и привел к определенному сближению позиций СССР и Италии по различным вопросам.
В 1972 г. правительство Италии заключило соглашение с США о предоставлении американским атомным подводным лодкам базы на о-ве Маддалена почти одновременно с подписанием протокола о политических консультациях с Советским Союзом. Советско-итальянские отношения 70-х годов развиваются в целом по восходящей линии, отличаются большой насыщенностью и результативностью. Дальнейшее укрепление отношений было сделано в 1975 году подписанием советско-итальянской декларации, в которой было подчеркнуто стремление к развитию дружественных отношений между Италией и СССР.
Відповідь:
Пояснення:
Після перетворення 1867 року Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію Галичина і Буковина ввійшли до її австрійської частини, а Закарпаття — до угорської. До нового австро-угорського компромісу додався австро-польський, який розширив політичні права поляків у краї. Відтоді намісника Галичини обов'язково мали призначати з числа польської аристократії. Внаслідок непропорційності виборчої системи українські посли Галицького сейму, який розпочав роботу 1861 р., здобули лише 15 % депутатських місць, чого було недостатньо для спротиву полонізації краю. І це при тому, що населення Східної Галичини у другій половині XIX ст. майже на 2/3 складалося з українців, на 1/3 — з поляків, євреїв, німців і вірменів разом.
У листопаді 1916 р. імператор Карл І проголосив незалежність Польщі. На початку 1917 р. стало очевидним, що Галичину віддадуть до Польської держави. Серед українського населення запанувало обурення.
Революційні події 1917-1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, попри кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.
Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому, українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».
16 жовтня цісар Карл I, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави. Того ж дня на першому засіданні Української Національної Ради було обрано президента і створено три делегації: репрезентативну і виконавчу на чолі з Євгеном Петрушевичем у Відні, буковинську під проводом Омеляна Поповича у Чернівцях і галицьку — у Львові.
Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками Габсбурзької монархії, що конає.
Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦВК, який вустами свого керівника сотника УСС Дмитра Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦВК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).
Перебіг бойових дій
Перебіг бойових дій на початку 1919 р.
Польсько-українська війна в Галичині 1918—1919 років почалася 1 листопада 1918 р. збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Чеслава Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 р. українськими військовими частинами.
Активна військова підтримка польського повстання у Львові краківськими поляками і варшавським урядом спричинили початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову до польському повстанню до кінця 1918 р. подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 р. — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні зумовили у 1919 р. дивізії генерала Юзефа Галлера, сформовані у Франції під приводом війни з більшовиками
Вплоть до 1861 года Италия была раздроблена, посему многочисленные итальянские государства вели собственную внешнюю политику, ориентируясь на соседние мощные государства.
С 1861 года политика объединённой Италии была направлена на присоединение областей с проживающими там итальянцами, а именно — Папскую область, Трентино, Истрию, Далмацию. Также Италия стремилась создать собственную колониальную империю. Во время франко-прусской войны 1870 года Италия присоединила Папскую область. Далее ориентировалась во внешней политике на Германию, так как желала укрепиться вТунисе, на который также претендовала Франция. Однако из-за желания присоединить Истрию и Трентино, Италия вступает в противостояние с Австро-Венгрией в конце XIX — начале XX вв.
С 1914 года Италия ведет переговоры с Антантой, состоя в союзе с Германией, торгуясь с ними. В итоге в 1915 году страны Антанты обещают Италии желанные территории, если она согласится выступить на стороне Антанты. И в 1915 году Италия нападает на Австро-Венгрию. По результатам Парижской мирной конференции 1918 года Италия получила Истрию, Трентино и ряд островов в Адриатическом море. После Первой мировой войны у Италии появился новый соперник — Королевство Сербов, Хорватов и Словенцев, в 1929 ставших Югославией.
После прихода фашистов к власти внешняя политика Италии становится крайне радикальной. Конфликты с Югославией становятся актуальными вплоть до окончания Второй мировой войны, по результатам которой Италия вернула Далмацию, Истрию Югославии, предоставила независимостьАлбании.
Одним из важнейших внешнеполитических событий стало подписание в феврале 1947 года в Париже мирного договора союзников с Италией. Согласно договору в Италии распускались фашистские организации, выводились оккупационные войска, определялись границы, запрещалось размещение военных баз на итальянской территории. После Второй мировой войны политика Италии была пассивной, страна следовала в русле НАТО и США в частности. В стране доминировало представление о роли Италии как о роли «средней державы». 4 апреля 1949 г. в Вашингтоне состоялось официальное подписание Североатлантического договора. Вместе с представителями США, Франции, Великобритании, Бельгии, Канады, Голландии, Люксембурга, Норвегии, Дании, Португалии и Исландии Североатлантический пакт подписал и представитель итальянского правительства — министр иностранных дел К. Сфорца. Министр иностранных дел Сфорца активно содействовал также вступлению Италии в Европейский совет (1949), и в Европейское объединение угля и стали (1951)
Италия в конце 1955 года стала членом ООН.
В апреле 1966 года состоялся первый официальный визит в Итальянскую Республику министра иностранных дел СССР А. А. Громыко. Визит не только дал конкретные результаты в области двусторонних отношений, но и привел к определенному сближению позиций СССР и Италии по различным вопросам.
В 1972 г. правительство Италии заключило соглашение с США о предоставлении американским атомным подводным лодкам базы на о-ве Маддалена почти одновременно с подписанием протокола о политических консультациях с Советским Союзом. Советско-итальянские отношения 70-х годов развиваются в целом по восходящей линии, отличаются большой насыщенностью и результативностью. Дальнейшее укрепление отношений было сделано в 1975 году подписанием советско-итальянской декларации, в которой было подчеркнуто стремление к развитию дружественных отношений между Италией и СССР.