Опишите какие государства возникли на территории золотой орды (обязательно указать год, название нового княжества и кто управлял этой территорией) РЕБЯТА
17 октября 1740 г. умерла Анна Иоанновна. Наследником престола был объявлен сын Анны Леопольдовны и герцога Антона-Ульриха Брауншвейгского грудной младенец Иван Антонович, регентом при нем Бирон. В ночь на 9 ноября 1740 г. Бирон был свергнут Минихом и отправлен в сибирский город Пелым, регентство перешло к родителям Ивана Антоновича. Между тем в русской армии (прежде всего в гвардии) зрел заговор в пользу младшей дочери Петра I – Елизаветы. Восшествие на престол Елизаветы Петровны (1741–1761) было подготовлено всем ходом предшествующих событий. Бироновщина, долголетнее преобладание в высших сферах управления и в армии выходцев из немецких государств, преследование тех, кто открыто протестовал против этого или был под подозрением – все это вызвало недовольство в среде русского дворянства и, прежде всего, в гвардейских полках, где служила наиболее энергичная часть дворянской молодежи. Гвардейские полки находились в сердце государства, в Петербурге, несли службу при императорском дворе, охраняя венценосную особу. Это была организованная военная сила в самом центре столицы. Как правило, командный состав полков назначался из представителей лиц, приближенных к трону. При Анне Иоанновне на эти должности назначались немцы или выдвиженцы немецкой партии, что вызывало возмущение основной массы офицерства, да и рядового состава, в значительной своей части состоявшего из представителей дворянского сословия. И взоры недовольных все чаще останавливались на Елизавете Петровне – «дщери Петра Великого». В ней видели то лицо, которое установит желаемый порядок вещей в высших сферах власти, покончит с национальным унижением. Таким образом, предпосылки государственного переворота во многом обусловлены были мотивами национальными. К тому же, и это облегчало задачу, среди немецкой верхушки, узурпировавшей власть, не было единства. Племянница Анны Ивановны Анна Леопольдовна и ее новорожденный сын Иван Антонович были фигурами номинальными. Подлинное руководство государственными делами первоначально осуществлял Бирон, а после его удаления в ссылку честолюбивый генерал-фельдмаршал Б.Х. Миних, его низвергнувший. Но ему противостояли, претендуя на первое место в управлении государством, А.И. Остерман и его единомышленники. Слабость существующей власти стала одной из главных причин успешного осуществления заговора. Елизавета Петровна, дочь Петра Великого от его второй супруги Екатерины Алексеевны, родилась в 1709 г. Петр любил своих дочерей и в своей беспокойной жизни постоянно возил их за собой, что не их воспитанию и образованию. Атмосфера, в которой росла Елизавета, ее окружение, причудливо сочетали и то новое, что было внесено в жизнь реформами преобразователя, и черты старины. Даже по меркам своего времени она получила образование самое поверхностное и могла гордиться разве тем, что говорила по-французски как на родном языке, и при Дворе никто не мог с ней соперничать в танцах. Природный ум и энергия соединялись в ней с отвращением к серьезному, систематическому труду. Высокая, статная с изумительным цветом кожи, с румяным круглым лицом, приветливая и простая в обращении, она производила чарующее впечатление на окружающих, любила наряды и увеселения и вместе с тем была религиозна до набожности. Смерть Петра, не оставившего завещания, круто изменила ее жизнь. Она становится заметной фигурой в борьбе за трон, где лица и группировки, стремившиеся к власти, рассматривали ее то как опасную соперницу своих креатур, то как персону, воцарение которой поставит их у руля правления, откроет доступ к чинам и богатству. Елизавета чуть было не стала невестой своего племянника, императора Петра II. Стремясь от нее избавиться, ее сватали не только за представителей правящих династий Европы, но и за сына персидского шаха Надира. Ее браку с принцем Карлом Голштинским помешала только внезапная смерть жениха. В годы царствования Анны Ивановны Елизавета была удалена от Двора, отстранена от участия в политической жизни.
Народився Михайло Грушевський 17 вересня 1866 року у м. Хелмі (Польща). Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича. В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету, де пропрацював до 1914 року. 26 травня 1896 року, у м. Скала Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською. Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник», був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899). В 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия. Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Створив Українське наукове товариство (УНТ), увійшов до складу Товариства українських поступовців (1907), яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування. З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради. Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Але після державного перевороту на чолі з П. Скоропадським і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити новостворену академію відмовився. У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відня, де продовжував наукову діяльність. Крім того заснував у Празі Український соціологічний інститут. 1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім’єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії. З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної „Історії України – Руси”, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості.
17 октября 1740 г. умерла Анна Иоанновна. Наследником престола был объявлен сын Анны Леопольдовны и герцога Антона-Ульриха Брауншвейгского грудной младенец Иван Антонович, регентом при нем Бирон. В ночь на 9 ноября 1740 г. Бирон был свергнут Минихом и отправлен в сибирский город Пелым, регентство перешло к родителям Ивана Антоновича. Между тем в русской армии (прежде всего в гвардии) зрел заговор в пользу младшей дочери Петра I – Елизаветы. Восшествие на престол Елизаветы Петровны (1741–1761) было подготовлено всем ходом предшествующих событий. Бироновщина, долголетнее преобладание в высших сферах управления и в армии выходцев из немецких государств, преследование тех, кто открыто протестовал против этого или был под подозрением – все это вызвало недовольство в среде русского дворянства и, прежде всего, в гвардейских полках, где служила наиболее энергичная часть дворянской молодежи. Гвардейские полки находились в сердце государства, в Петербурге, несли службу при императорском дворе, охраняя венценосную особу. Это была организованная военная сила в самом центре столицы. Как правило, командный состав полков назначался из представителей лиц, приближенных к трону. При Анне Иоанновне на эти должности назначались немцы или выдвиженцы немецкой партии, что вызывало возмущение основной массы офицерства, да и рядового состава, в значительной своей части состоявшего из представителей дворянского сословия. И взоры недовольных все чаще останавливались на Елизавете Петровне – «дщери Петра Великого». В ней видели то лицо, которое установит желаемый порядок вещей в высших сферах власти, покончит с национальным унижением. Таким образом, предпосылки государственного переворота во многом обусловлены были мотивами национальными. К тому же, и это облегчало задачу, среди немецкой верхушки, узурпировавшей власть, не было единства. Племянница Анны Ивановны Анна Леопольдовна и ее новорожденный сын Иван Антонович были фигурами номинальными. Подлинное руководство государственными делами первоначально осуществлял Бирон, а после его удаления в ссылку честолюбивый генерал-фельдмаршал Б.Х. Миних, его низвергнувший. Но ему противостояли, претендуя на первое место в управлении государством, А.И. Остерман и его единомышленники. Слабость существующей власти стала одной из главных причин успешного осуществления заговора. Елизавета Петровна, дочь Петра Великого от его второй супруги Екатерины Алексеевны, родилась в 1709 г. Петр любил своих дочерей и в своей беспокойной жизни постоянно возил их за собой, что не их воспитанию и образованию. Атмосфера, в которой росла Елизавета, ее окружение, причудливо сочетали и то новое, что было внесено в жизнь реформами преобразователя, и черты старины. Даже по меркам своего времени она получила образование самое поверхностное и могла гордиться разве тем, что говорила по-французски как на родном языке, и при Дворе никто не мог с ней соперничать в танцах. Природный ум и энергия соединялись в ней с отвращением к серьезному, систематическому труду. Высокая, статная с изумительным цветом кожи, с румяным круглым лицом, приветливая и простая в обращении, она производила чарующее впечатление на окружающих, любила наряды и увеселения и вместе с тем была религиозна до набожности. Смерть Петра, не оставившего завещания, круто изменила ее жизнь. Она становится заметной фигурой в борьбе за трон, где лица и группировки, стремившиеся к власти, рассматривали ее то как опасную соперницу своих креатур, то как персону, воцарение которой поставит их у руля правления, откроет доступ к чинам и богатству. Елизавета чуть было не стала невестой своего племянника, императора Петра II. Стремясь от нее избавиться, ее сватали не только за представителей правящих династий Европы, но и за сына персидского шаха Надира. Ее браку с принцем Карлом Голштинским помешала только внезапная смерть жениха. В годы царствования Анны Ивановны Елизавета была удалена от Двора, отстранена от участия в политической жизни.
Народився Михайло Грушевський 17 вересня 1866 року у м. Хелмі (Польща). Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича. В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету, де пропрацював до 1914 року. 26 травня 1896 року, у м. Скала Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською. Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник», був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899). В 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия. Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Створив Українське наукове товариство (УНТ), увійшов до складу Товариства українських поступовців (1907), яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування. З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради. Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Але після державного перевороту на чолі з П. Скоропадським і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити новостворену академію відмовився. У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відня, де продовжував наукову діяльність. Крім того заснував у Празі Український соціологічний інститут. 1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім’єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії. З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної „Історії України – Руси”, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості.