На завершающем этапе своего развития римская цивилизация представила уникальный в мировой истории опыт сложного, многообразного и динамичного взаимодействия цивилизации и варварства, опыт всемирности истории. В этом взаимодействии, где Рим и Барбарикум выступали как равнозначные субъекты исторического процесса, складывался некий симбиоз, единая система, компоненты которой функционировали по своим законам, но вместе с тем оказались в существенной степени взаимообусловлены. Римский мир представлял собой экономическое, политическое, военное и культурное единство, олицетворял совершенное мировое кругоустройство, благополучие и процветание живущих в этом круге земель людей. За его пределами в представлении римлян кончались мир и порядок, верность традиции и следование закону, надежность и человечность. Там бушевала неорганизованная варварская стихия, возникало ощущение вечного движения и перемещения племен. В качестве места обитания варваров представлялись большие невозделанные пространства или сумрачные области, расположенные в труднодоступных отдаленных странах. Они, по мнению римлян, препятствовали зарождению и развитию цивилизации сохранению у жителей Барбарикума примитивного образа жизни.
Сосуществование этих двух миров основывалось на балансе неприятия и заинтересованности, что вполне закономерно и неизбежно. Традиционно варварский мир воспринимался римлянами как место особой опасности, как олицетворение хаоса, крайне агрессивного и непредсказуемого разрушительного начала. Но одновременно из этого мира империя получала сырьевые ресурсы и людские резервы.
Згідно з давньоруськими літописами східні слов’яни почали розселятися на українських просторах у кінці V ст. Це був тривалий процес, який завершився лише в VIII–IX ст. Перший історик Київської Русі чорноризець Нестор у складеній ним «Повісті минулих літ» відтворив картину того розселення так: «… слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах…». Характерно, що на друге місце після полян Нестор ставить саме древлян, і при цьому уточнює, що «деревляни теж пішли від слов’ян і називалися древлянами».
Жили вони за умов родоплемінного ладу і являли собою виразну етнокультурну спільність: мали свої звичаї, дотримувалися законів предків, мали свій норов. На відміну від доброзичливої характеристики полян літописець не жалує древлян. Він повідомляє: «А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотські: і вбивали вони один одного, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води». Такими були найдавніші наші пращури, що розселилися на житомирській землі.
Кожному із 14 східнослов’янських союзів племен відповідає своя археологічна культура, яка дає можливість окреслити межу розселення кожного із них. Древляни жили у прип’ятському Поліссі по Тетереву, Уші, Уборті до Случі, займаючи землі на північний захід від Києва та в Східній Волині. Шляхами сполучення для них слугували ріки Прип’ять і Тетерів з їх притоками. Територія була вкрита лісами, і тільки верхів’я Случі, Горині, Тетерева були вільні від дерев. У житті древлян ліс завжди відігравав важливу роль. На думку М.Грушевського, умови місцевості сприяли тому, що древляни були більш схильні до полювання, бортництва, риболовства, ніж до землеробства. Водночас ліс служив надійним захистом від кочівників, для яких він був непереборною перепоною.
Поступово в древлянському господарстві стало переважати землеробство, передусім підсічне в Поліській зоні й орне в Лісостепі. Серед злаків культувалися жито, ячмінь, просо, згодом пшениця, знали вони також біб, горох, льон та інші культури. Найдавнішими знаряддями обробки грунту були суковатка й соха без залізного сошника. Поширення мали також ручні землеробські знаряддя праці: заступи, мотики, серпи й коси, які часто зустрічаються серед археологічного матеріалу. Мололи зерно на ручних жорнах.
Поряд із землеробством важливе місце у господарстві відігравало тваринництво. Окрім розведення великої рогатої худоби, відгодовували свиней, утримували кіз, овець та коней. Важливу роль у господарстві древлян відігравали полювання і рибальство. Вони полювали на турів, зубрів, лосів, а також тварин із цінним хутром: білок, куниць, лисиць, бобрів. У річках, озерах, яких було багато на поліській землі, ловили щуку, ляща, сома, судака та інших риб, якими кишіли ріки. Значну роль у їхньому житті відігравало бортництво – добування меду та воску, оскільки мед був важливим продуктом для сплати данини.
Знали древляни залізорудне ремесло та гончарну справу. Про це свідчать залізні серпи, сокири, молотки, кліщі, зубила, кувадла, які знайдені археологами. Розвиток гончарного, ювелірного, косторізного, деревообробного ремесел, продукція яких ішла на задоволення князівського двору та на продаж, сприяв дальшому розширенню торгівлі й поглибленню майнової нерівності.
Провідною галуззю ремесла стало виробництво заліза та виробів з нього. Разом із землеробством воно становило основу економічного розвитку древлянського союзу племен. Залізо вироблялося із болотної руди, на яку багата була поліська земля. Болотна руда містила в собі від 18 до 40 відсотків заліза. Городськ на Тетереві (нині с.Городське Коростишівського району) був одним із найважливіших залізоробних центрів стародавньої Русі, де на значній площі одночасно діяли десятки сиродутних горнів. Добре було розвинено залізорудне ремесло і в Райковецькому городищі (Бердичівський район) та в інших місцях житомирської землі. Дослідник Б.О.Колчин дійшов висновку, що металургійна промисловість на Русі була винятково сільським промислом, який зберігав общинний характер.
На завершающем этапе своего развития римская цивилизация представила уникальный в мировой истории опыт сложного, многообразного и динамичного взаимодействия цивилизации и варварства, опыт всемирности истории. В этом взаимодействии, где Рим и Барбарикум выступали как равнозначные субъекты исторического процесса, складывался некий симбиоз, единая система, компоненты которой функционировали по своим законам, но вместе с тем оказались в существенной степени взаимообусловлены. Римский мир представлял собой экономическое, политическое, военное и культурное единство, олицетворял совершенное мировое кругоустройство, благополучие и процветание живущих в этом круге земель людей. За его пределами в представлении римлян кончались мир и порядок, верность традиции и следование закону, надежность и человечность. Там бушевала неорганизованная варварская стихия, возникало ощущение вечного движения и перемещения племен. В качестве места обитания варваров представлялись большие невозделанные пространства или сумрачные области, расположенные в труднодоступных отдаленных странах. Они, по мнению римлян, препятствовали зарождению и развитию цивилизации сохранению у жителей Барбарикума примитивного образа жизни.
Сосуществование этих двух миров основывалось на балансе неприятия и заинтересованности, что вполне закономерно и неизбежно. Традиционно варварский мир воспринимался римлянами как место особой опасности, как олицетворение хаоса, крайне агрессивного и непредсказуемого разрушительного начала. Но одновременно из этого мира империя получала сырьевые ресурсы и людские резервы.
Объяснение:
Подпишись
Згідно з давньоруськими літописами східні слов’яни почали розселятися на українських просторах у кінці V ст. Це був тривалий процес, який завершився лише в VIII–IX ст. Перший історик Київської Русі чорноризець Нестор у складеній ним «Повісті минулих літ» відтворив картину того розселення так: «… слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах…». Характерно, що на друге місце після полян Нестор ставить саме древлян, і при цьому уточнює, що «деревляни теж пішли від слов’ян і називалися древлянами».
Жили вони за умов родоплемінного ладу і являли собою виразну етнокультурну спільність: мали свої звичаї, дотримувалися законів предків, мали свій норов. На відміну від доброзичливої характеристики полян літописець не жалує древлян. Він повідомляє: «А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотські: і вбивали вони один одного, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води». Такими були найдавніші наші пращури, що розселилися на житомирській землі.
Кожному із 14 східнослов’янських союзів племен відповідає своя археологічна культура, яка дає можливість окреслити межу розселення кожного із них. Древляни жили у прип’ятському Поліссі по Тетереву, Уші, Уборті до Случі, займаючи землі на північний захід від Києва та в Східній Волині. Шляхами сполучення для них слугували ріки Прип’ять і Тетерів з їх притоками. Територія була вкрита лісами, і тільки верхів’я Случі, Горині, Тетерева були вільні від дерев. У житті древлян ліс завжди відігравав важливу роль. На думку М.Грушевського, умови місцевості сприяли тому, що древляни були більш схильні до полювання, бортництва, риболовства, ніж до землеробства. Водночас ліс служив надійним захистом від кочівників, для яких він був непереборною перепоною.
Поступово в древлянському господарстві стало переважати землеробство, передусім підсічне в Поліській зоні й орне в Лісостепі. Серед злаків культувалися жито, ячмінь, просо, згодом пшениця, знали вони також біб, горох, льон та інші культури. Найдавнішими знаряддями обробки грунту були суковатка й соха без залізного сошника. Поширення мали також ручні землеробські знаряддя праці: заступи, мотики, серпи й коси, які часто зустрічаються серед археологічного матеріалу. Мололи зерно на ручних жорнах.
Поряд із землеробством важливе місце у господарстві відігравало тваринництво. Окрім розведення великої рогатої худоби, відгодовували свиней, утримували кіз, овець та коней. Важливу роль у господарстві древлян відігравали полювання і рибальство. Вони полювали на турів, зубрів, лосів, а також тварин із цінним хутром: білок, куниць, лисиць, бобрів. У річках, озерах, яких було багато на поліській землі, ловили щуку, ляща, сома, судака та інших риб, якими кишіли ріки. Значну роль у їхньому житті відігравало бортництво – добування меду та воску, оскільки мед був важливим продуктом для сплати данини.
Знали древляни залізорудне ремесло та гончарну справу. Про це свідчать залізні серпи, сокири, молотки, кліщі, зубила, кувадла, які знайдені археологами. Розвиток гончарного, ювелірного, косторізного, деревообробного ремесел, продукція яких ішла на задоволення князівського двору та на продаж, сприяв дальшому розширенню торгівлі й поглибленню майнової нерівності.
Провідною галуззю ремесла стало виробництво заліза та виробів з нього. Разом із землеробством воно становило основу економічного розвитку древлянського союзу племен. Залізо вироблялося із болотної руди, на яку багата була поліська земля. Болотна руда містила в собі від 18 до 40 відсотків заліза. Городськ на Тетереві (нині с.Городське Коростишівського району) був одним із найважливіших залізоробних центрів стародавньої Русі, де на значній площі одночасно діяли десятки сиродутних горнів. Добре було розвинено залізорудне ремесло і в Райковецькому городищі (Бердичівський район) та в інших місцях житомирської землі. Дослідник Б.О.Колчин дійшов висновку, що металургійна промисловість на Русі була винятково сільським промислом, який зберігав общинний характер.