конце xv — начале xvi в. центральный и местный государственный аппарат сохранял ещё ряд черт старой дворцово-вотчинной системы , характерной для периода феодальной раздробленности. сколько-нибудь прочное объединение северо-восточной руси в единое государство было невозможно без дальнейшей централизации этого аппарата.
проведение её развернулось уже в конце xv — начале xvi в., т. е. вскоре после того, как в основном были объединены земли под главенством москвы. в борьбе за укрепление государства великокняжеская власть опиралась на растущее дворянство и использовала поддержку городов.
в составе россии конца xv—xvi в. ещё существовали отдельные земли, частью даже княжества, сохранявшие свои особенности в ,— удельное княжество волоцкое, полусамостоятельное рязанское княжество и псковская феодальная республика. в 1504 г. даже были созданы новые уделы — дмитровский, калужский, угличский и старицкий для младших сыновей ивана iii. эти и некоторые другие, более мелкие княжества представляли собою прямое наследие периода феодальной раздробленности. удельно-княжеские дворы не раз на протяжении xvi в. делались очагами феодальных смут. их ликвидация являлась важной великокняжеского правительства, разрешённой в начале века.
син і спадкоємець Ертогрула (1288–1326), в боротьбі з безсилою Візантією приєднував до своїх володінь область за областю, але, незважаючи на зростаючу могутність, визнавав свою залежність від Коньї. У 1299 р., після смерті Алаеддіна, він прийняв титул «султан» і відмовився від визнання влади його спадкоємців. За його іменем турки стали називатися османськими турками або османами. Влада їх над Малою Азією розповсюджувалася та зміцнювалася, і султани Коньї не змогли перешкодити цьому. Поштовхом до масової тюркізіції стало те що протягом XI–XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн тюркських кочовиків.
Османи запозичували від завойованих греків дещо з грецької культури. З того часу у них виникає і швидко збільшується, принаймні кількісно, власна література, хоч і вельми мало самостійна. Вони піклуються про підтримку торгівлі, землеробства і промисловості в завойованих областях, створюють добре організовану армію. Розвивається могутня військова держава, але не ворожа культурі; у теорії вона є абсолютистською, але насправді полководці, яким султан давав різні області в управління, часто виявлялися самостійними і неохоче визнавали верховну владу султана. Нерідко грецькі міста Малої Азії добровільно віддавали себе під заступництво могутнього Османа.
Син і спадкоємець Османа Орхан I (1326—59) продовжував політику батька. Він вважав своїм покликанням об'єднати під своєю владою всіх правовірних, хоча насправді завоювання його прямували більш на захід, в країни, населені греками, ніж на схід, в країни, населені мусульманами. Він дуже майстерно користувався внутрішніми розбратами у Візантії. Сторони, що сперечаються, зверталися до нього як до третейського судді. У 1330 р. він завоював Нікею, найважливішу з візантійських фортець в Азії. Услід за тим під владу османів потрапила Нікомедія і вся північно-західна частина Малої Азії до Чорного, Мармурового і Егейського морів. Нарешті в 1356 р. османське військо під головуванням Сулеймана, сина Орхана, висадилося на європейському березі Дарданелл і оволоділо Галліполі і його околицями.
У діяльності Орхана з внутрішнього управління державою його постійним радником був його старший брат Аладдін, який (єдиний приклад в історії Туреччини) добровільно відмовився від прав на престол і прийняв пост великого візира, спеціально для нього установлений, але збережений і після нього. Для полегшення торгівлі було врегульовано монетну справу. Орхан карбував срібну монету — акче від свого імені і з віршем з Корану. Він побудував собі у щойно завойованій Бурсі (1326) розкішний палац, за високими воротами якого османський уряд отримав назву «Високої Порти» (дослівний переклад з Османської BabBab-ı Âlî — «високі брами»), яка нерідко переноситься на саму Османську державу.
конце xv — начале xvi в. центральный и местный государственный аппарат сохранял ещё ряд черт старой дворцово-вотчинной системы , характерной для периода феодальной раздробленности. сколько-нибудь прочное объединение северо-восточной руси в единое государство было невозможно без дальнейшей централизации этого аппарата.
проведение её развернулось уже в конце xv — начале xvi в., т. е. вскоре после того, как в основном были объединены земли под главенством москвы. в борьбе за укрепление государства великокняжеская власть опиралась на растущее дворянство и использовала поддержку городов.
в составе россии конца xv—xvi в. ещё существовали отдельные земли, частью даже княжества, сохранявшие свои особенности в ,— удельное княжество волоцкое, полусамостоятельное рязанское княжество и псковская феодальная республика. в 1504 г. даже были созданы новые уделы — дмитровский, калужский, угличский и старицкий для младших сыновей ивана iii. эти и некоторые другие, более мелкие княжества представляли собою прямое наследие периода феодальной раздробленности. удельно-княжеские дворы не раз на протяжении xvi в. делались очагами феодальных смут. их ликвидация являлась важной великокняжеского правительства, разрешённой в начале века.
Відповідь:
син і спадкоємець Ертогрула (1288–1326), в боротьбі з безсилою Візантією приєднував до своїх володінь область за областю, але, незважаючи на зростаючу могутність, визнавав свою залежність від Коньї. У 1299 р., після смерті Алаеддіна, він прийняв титул «султан» і відмовився від визнання влади його спадкоємців. За його іменем турки стали називатися османськими турками або османами. Влада їх над Малою Азією розповсюджувалася та зміцнювалася, і султани Коньї не змогли перешкодити цьому. Поштовхом до масової тюркізіції стало те що протягом XI–XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн тюркських кочовиків.
Османи запозичували від завойованих греків дещо з грецької культури. З того часу у них виникає і швидко збільшується, принаймні кількісно, власна література, хоч і вельми мало самостійна. Вони піклуються про підтримку торгівлі, землеробства і промисловості в завойованих областях, створюють добре організовану армію. Розвивається могутня військова держава, але не ворожа культурі; у теорії вона є абсолютистською, але насправді полководці, яким султан давав різні області в управління, часто виявлялися самостійними і неохоче визнавали верховну владу султана. Нерідко грецькі міста Малої Азії добровільно віддавали себе під заступництво могутнього Османа.
Син і спадкоємець Османа Орхан I (1326—59) продовжував політику батька. Він вважав своїм покликанням об'єднати під своєю владою всіх правовірних, хоча насправді завоювання його прямували більш на захід, в країни, населені греками, ніж на схід, в країни, населені мусульманами. Він дуже майстерно користувався внутрішніми розбратами у Візантії. Сторони, що сперечаються, зверталися до нього як до третейського судді. У 1330 р. він завоював Нікею, найважливішу з візантійських фортець в Азії. Услід за тим під владу османів потрапила Нікомедія і вся північно-західна частина Малої Азії до Чорного, Мармурового і Егейського морів. Нарешті в 1356 р. османське військо під головуванням Сулеймана, сина Орхана, висадилося на європейському березі Дарданелл і оволоділо Галліполі і його околицями.
У діяльності Орхана з внутрішнього управління державою його постійним радником був його старший брат Аладдін, який (єдиний приклад в історії Туреччини) добровільно відмовився від прав на престол і прийняв пост великого візира, спеціально для нього установлений, але збережений і після нього. Для полегшення торгівлі було врегульовано монетну справу. Орхан карбував срібну монету — акче від свого імені і з віршем з Корану. Він побудував собі у щойно завойованій Бурсі (1326) розкішний палац, за високими воротами якого османський уряд отримав назву «Високої Порти» (дослівний переклад з Османської BabBab-ı Âlî — «високі брами»), яка нерідко переноситься на саму Османську державу.
Пояснення: