Назвіть основні документи в яких говорилося про державну форму правління Гетьманат? А) Грамота до всього українського народу Б) Закон про тимчасовий державний устрій України В) Закон про національно-персональну автономію Г) «Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства

Кконцу 1870 г. все итальянские земли были объединены в рамках централизованного государства. в плане государственного устройства единая италия была конституционной монархией во главе с королем виктором-эммануилом ii (1820 – 1878). объединение италии ускорило эволюцию ее в буржуазном направлении. уничтожение внутренних таможенных барьеров и введение единой денежной системы способствовало оживлению товарооборота между отдельными областями страны. особенно важное значение в этом плане имело широко развернувшееся железнодорожное строительство. к 1900 г. общая протяженность железных дорог достигла почти 16 тыс. км. на этом их строительство в италии практически завершилось, поскольку потребности в прокладке новых линий уже не было. при нехватке в италии собственных денежных средств значительным был их приток из-за границы. с участием сначала французского и , а позже германского капитала создавалась итальянская банковская система. частный капитал, вкладывавшийся в строительство железных дорог, в 60-е годы также был преимущественно иностранного происхождения. расширению рынка до общенациональных масшта­бов и развитию новых средств сообщения ускорилось отделение промышленности от земледелия и переход от ремесла и мануфак­туры к фабрике. но фабричное машинное производство стало господствующим не ранее конца xix в.взятие рима (сентябрь — октябрь 1870 г.)[121] открывает новую эру в современной италии: оно знаменует конец борьбы за освобождение, волновавшей страну с 1859 года, и кладет начало борьбе за организацию, которой она непрестанно с тех пор была поглощена. несколько недель спустя (5 декабря), открывая во флоренции сессию парламента, виктор-эммануил в следующих словах резюмировал достигнутые результаты и цель, к которой предстояло стремиться: «италия свободна и едина; отныне только от нас зависит сделать ее великой и счастливой». в этих немногих словах заключалась целая правительственная программа: дать стране хозяйственное благополучие и духовное единство, отличающие великие народы, а государству — то влияние во внешней политике и ту материальную силу, которые присущи великим державам. вот двойная , которую король ставил перед своими министрами. большинство из них впадало в ту ошибку, что обращало внимание лишь на одну сторону ; стремясь поднять свое отечество на одинаковую с другими европейскими монархиями ступень политического значения, они всячески старались завести у себя точно такие же учреждения, во всем походить на эти страны: иметь грозную армию и грозный флот, заключать внушительные союзы, приобретать обширные колониальные владения, ввести широкое избирательное право, возбудить деятельную парламентскую жизнь, установить централизованную администрацию и штат многочисленных чиновников. министры часто забывали, что их реформы, слишком дорогие для бедной страны и слишком решительные для юного еще народа, неминуемо должны были повлечь за собой расстройство финансов и возбуждение умов. это честолюбивое стремление, красной нитью проходившее через dсю их политику и объяснявшее ее неудовлетворительность, мы встречаем, хотя и в различной форме, у всех министров; оно намечается во время господства правой (1870–1876), вполне определенно проявляется во время господства левой (1876'—1887) и достигает предельного своего выражения, когда власть находится в руках криспи[122].

Боротьба плебеїв з патриціями

Процес оформлення країни в Стародавньому Римі супроводжувався запеклою соціальною боротьбою, основними учасниками якої були плебеї і патриції. Вигнання останнього римського царя, Тарквінія Гордого, який узурпував владу після вбивства Сервія Тулія, прийнято завершать царський період римської історії. В кінці VI ст. до н. е. йому на зміну приходить республіканська форма правління. Юридично законодавча влада належала центуріатних коміцій, в яких вирішальну роль грали патриції, котрі мали стійку більшість голосів. Величезне значення мав сенат, що складався з колишніх магістратів, Який стверджував рішення, прийняті в комициях. Тільки патриції могли стати сенаторами. На чолі виконавчої влади в цей час були консули, котрі володіли вищою цивільною і військовою владою. Консульські посади, також як і інші нижчі магістратури, займалися виключно патриціями.

Таким чином, патриції який продовжував відігравати провідну роль як в економічній, так і в політичному житті. Відповідно до цього і формулювалися вимоги плебеїв. Перш за все - це допуск до громадської землі. Справа в тому, що патриції і плебеї володів землею на абсолютно різних підставах. Якщо плебеї мали у власності лише невеликі земельні ділянки, то патриції, крім свого особистого наділу, могли користуватися землею з громадського фонду.

Навіть після реформ Сервія Тулія, утворивши з патриціями єдину громаду людей, отримавши право служби в римському війську і участі в центуріатних коміцій, плебеї залишилися поза патриціанської родової організації. Тому право допуску до громадської землі вони так і не отримали. В умовах малоземельем росла їх заборгованість. Багато плебеї взагалі залишилися своїй землі. Над деякими з них нависла загроза боргового рабства.

З іншого боку, формально отримавши можливість участі в політичному житті Рима, плебеї не мали права займати державні посади і, відповідно, потрапити в число сенаторів. Таким чином, вимоги плебеїв зводилися до допуску до фонду громадських земель, рівноправність з патриціями в політичному житті, а також до скасування Боргова кабали, обмеження боргового відсотка і т. П

В результаті перетворень, здійснених Сервієм Туллієм, плебеї виявилися в рамках однієї цивільної громади з патриціями. Але вони, отримавши лише право входження в її військову організацію, змушені були проливати кров в запеклих військових зіткненнях Риму зі своїми сусідами. Однак в 494 р. До н.е. е., коли йшла війна з латинськими племенами, плебеї, які становили більшу частину римського війська, відмовилися вирушити в похід і пішли на Священну гору поблизу Рима. Це отримало назву першої сецесії - своєрідної військової страйку. Патриціанські командири виявилися без воїнів. Зважаючи на загрозу захоплення Риму патриції змушені були піти на поступки плебсу - погодитися на введення магістратури, що представляла виключно плебейські інтереси. Це була посада народних трибунів, які обиралися з плебеїв. Народні трибуни були захисниками інтересів плебеїв. Вони мали право накладати заборону ( «вето») на розпорядження патриціанських магістратів або рішення сенату, скликати плебеїв на їх загальні сходки (плебейські народні збори) і захищати від несправедливості будь-якого плебея, що шукав захисту в будинку народного трибуна. Особистість народного трибуна вважалася недоторканною.

Трохи пізніше консул Спурій Кассій запропонував перший проект аграрної реформи, в якому передбачалася можливість для плебеїв розділу земель, захоплених під час воєн. Патриціям вдалося провалити цей закон. Однак в 456 р. До н.е. е. народному трибуну Іцілію вдається провести через коміції закон про розподіл землі між бідняками на обмеженій території поблизу Рима.