Написати план з підтемами
типу
1 Одяг
а) Сумки
б) Штани
Текст
Козацьке військове мистецтво
У численних походах і боях українське козацтво виробило самобутнє військове мистецтво, техніку ведення бою як на суші, так і на воді. Козаки були озброєні самопалами або рушницями, пістолями, шаблями, списами, користувалися луками й стрілами, добре стріляли з гармат. По Дніпру і морю плавали на човнах — чайках або байдаках, які вміщували 50–70 осіб.
Морські походи козаки здійснювали на швидкохідних чайках (20 м завдовжки, 4 м завширшки; швидкість до 15 км/год; 20 козаків-веслярів, до 70 — бойовий екіпаж із 4–6 гарматами). У похід звичайно вирушало 80–150 чайок.
Запорожці майстерно билися шаблями, були гарними вершниками й бездоганно володіли технікою ведення як наступальних, так і оборонних боїв. Перекидали вози голоблями наперед, зв’язували їх ланцюгами і вели бій табором. Як писав Боплан, сотня козаків у таборі не побоїться ні тисячі поляків, ні кількох тисяч татар. За Боплана, козаки мали міцне здоров’я, були витривалими, легко переносили холод і голод, спеку і спрагу, на війні були невтомними, відважними, хоробрими й сміливими, понад усе цінували життя, але не шкодували його в боротьбі за віру і правду української землі.
Безмірна хоробрість, безстрашна мужність і героїзм, глибокий патріотизм запорозьких козаків викликали повагу й подив усього світу. Турецький хроніст XVI ст. Наїма так писав про українських козаків: «Можна з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті».
Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії
Запорізькі козаки мали найтісніші зв’язки з донськими козаками. Багато донських козаків приходили в Запорізьку Січ і жили тут, а на Дон ходили й жили там запорожці. Запорізьке козацтво разом із донським, зміцнюючись, ставало дедалі надійнішою перешкодою татарам і туркам, захищало українські землі від турецько-татарських руйнувань.
Дедалі частішими були походи козаків на володіння турків і татар, тому що ці народи не припиняли своїх набігів на українські землі, громили ворожі війська і визволяли невільників. У 1574 р. відбувся похід козаків на Молдову на до молдовському господареві Івоні, який виступив проти Туреччини. У 1577–1578 рр. у Молдову ходили козаки під проводом Івана Підкови, який після розгрому загонів турецьких військ і зайняття столиці Ясс був проголошений господарем Молдови. Але в 1578 р. під натиском значної сили турецького війська і молдовських бояр Підкова змушений був відійти в Україну. Козацький ватажок був заарештований і за рішенням польського сейму (на вимогу турецького султана) скараний у Львові 16 червня 1578 р. Героїчний образ Підкови оспівав Т. Г. Шевченко в поемі «Іван Підкова».
Одним із перших видатних козацьких ватажків, які очолювали морські походи козаків на турецько-татарські володіння, був Самійло Кішка. У 70-ті роки XVI ст. він потрапив у турецький полон і пробув там майже 25 років.
У 1599 р. недалеко від міста Гезлева (тепер Євпаторія) на Чорному морі Кішка підняв на галері повстання невільників-гребців, які перебили яничарів і повернулися в Україну. Ставши гетьманом реєстрового козацтва (1599–1602), Кішка водив у 1600 р. козаків у складі польсько-шляхетського війська на Волощину, а в 1601–1602 рр. — на Лівонію, де й загинув. Повстання невільників під проводом Кішки оспіване в українській народній думі «Самійло Кішка».
Формування реєстрового козацтва
Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цих складнощів, вирішив узяти заможнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити «свавілля» решти козаків, повернути волелюбців у панське ярмо.
У 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач польських військ) Ю. Язловецький за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа набрав на державну службу загін із 300 козаків. Вони були внесені у спеціальні списки (реєстр), звідси й пішла їхня назва «реєстрові козаки». У 1578 р. до реєстру були включені 500 осіб, у 1583 р. — 600, у 1590 р. — 1000. Але кількісним збільшенням реєстрового козацтва уряд не досягав поставленої мети: реєстрові козаки часто виступали спільно з нереєстровими.
Вплоть до 1861 года Италия была раздроблена, посему многочисленные итальянские государства вели собственную внешнюю политику, ориентируясь на соседние мощные государства.
С 1861 года политика объединённой Италии была направлена на присоединение областей с проживающими там итальянцами, а именно — Папскую область, Трентино, Истрию, Далмацию. Также Италия стремилась создать собственную колониальную империю. Во время франко-прусской войны 1870 года Италия присоединила Папскую область. Далее ориентировалась во внешней политике на Германию, так как желала укрепиться вТунисе, на который также претендовала Франция. Однако из-за желания присоединить Истрию и Трентино, Италия вступает в противостояние с Австро-Венгрией в конце XIX — начале XX вв.
С 1914 года Италия ведет переговоры с Антантой, состоя в союзе с Германией, торгуясь с ними. В итоге в 1915 году страны Антанты обещают Италии желанные территории, если она согласится выступить на стороне Антанты. И в 1915 году Италия нападает на Австро-Венгрию. По результатам Парижской мирной конференции 1918 года Италия получила Истрию, Трентино и ряд островов в Адриатическом море. После Первой мировой войны у Италии появился новый соперник — Королевство Сербов, Хорватов и Словенцев, в 1929 ставших Югославией.
После прихода фашистов к власти внешняя политика Италии становится крайне радикальной. Конфликты с Югославией становятся актуальными вплоть до окончания Второй мировой войны, по результатам которой Италия вернула Далмацию, Истрию Югославии, предоставила независимостьАлбании.
Одним из важнейших внешнеполитических событий стало подписание в феврале 1947 года в Париже мирного договора союзников с Италией. Согласно договору в Италии распускались фашистские организации, выводились оккупационные войска, определялись границы, запрещалось размещение военных баз на итальянской территории. После Второй мировой войны политика Италии была пассивной, страна следовала в русле НАТО и США в частности. В стране доминировало представление о роли Италии как о роли «средней державы». 4 апреля 1949 г. в Вашингтоне состоялось официальное подписание Североатлантического договора. Вместе с представителями США, Франции, Великобритании, Бельгии, Канады, Голландии, Люксембурга, Норвегии, Дании, Португалии и Исландии Североатлантический пакт подписал и представитель итальянского правительства — министр иностранных дел К. Сфорца. Министр иностранных дел Сфорца активно содействовал также вступлению Италии в Европейский совет (1949), и в Европейское объединение угля и стали (1951)
Италия в конце 1955 года стала членом ООН.
В апреле 1966 года состоялся первый официальный визит в Итальянскую Республику министра иностранных дел СССР А. А. Громыко. Визит не только дал конкретные результаты в области двусторонних отношений, но и привел к определенному сближению позиций СССР и Италии по различным вопросам.
В 1972 г. правительство Италии заключило соглашение с США о предоставлении американским атомным подводным лодкам базы на о-ве Маддалена почти одновременно с подписанием протокола о политических консультациях с Советским Союзом. Советско-итальянские отношения 70-х годов развиваются в целом по восходящей линии, отличаются большой насыщенностью и результативностью. Дальнейшее укрепление отношений было сделано в 1975 году подписанием советско-итальянской декларации, в которой было подчеркнуто стремление к развитию дружественных отношений между Италией и СССР.
Значимым фактором, по мнению итальянцев, может стать продвижение и стимулирование европейского мира вовне и растущая взаимозависимость стран. И именно взаимозависимость сделает необходимую выработку новейших
правил в международном поведении государств, одним из которых является конституционное право человека.