Наприкінці 50-х рр. Наддніпрянська Україна була найбільш розвинутою в економічній площині регіоном Російської імперії. Але подальшому економічному розвитку дедалі більше заважало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Існування кріпацтва заважало також процесові розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості купувати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.
У середині століття поступово почали окреслюватися нові контури господарської спеціалізації регіонів Наддніпрянщини. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі віддаленість від ринків збуту зернової продукції спричинила в південній частині перетворення на головне джерело прибутків тваринництво, в північній – тютюнництво й льонарство. Значні прибутки землевласникам Лівобережжя давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. перетворилося на основний район виробництва цукру. Зменшення питомої ваги в господарствах Правобережжя зернових і розвиток цукробурякового виробництва стали відображенням змін, що відбувалися в економіці Наддніпрянщини.
Протягом першої половини ХІХ ст., коли освоювалися землі Півдня, тут переважало вівчарство, володарі маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавалося через чорноморські порти. Зернове господарство Правобережжя було засноване на кріпосній праці, на Півдні – переважало використання вільнонайманої робочої сили. Завдяки продажеві зерна більшість власників маєтків Правобережжя накопичила значні кошти і, а водночас, відбираючи землю в селян під зернові, спричинила появу великої кількості безземельних кріпосних селян. Внаслідок цього поміщики, орієнтуючись на наявний попит, вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і закладали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни. Розвиткові цукробурякового виробництва сприяли також гарні природні умови, великі лісові масиви, які давали паливо для заводів, і протекційна політика російського уряду. Все це забезпечувало цукрозаводчикам високі прибутки.
В русской литературе вплоть до начала XIX века классицизм и сентиментализм развивались, дополняя друг друга и преследуя одинаковую цель: сделать общество совершенным, утверждая разумные принципы морали и нормы поведения людей.
достижения этой цели в философии классицизма определялись как утверждение главенства порядка, формы, иерархии и были основаны на четком разделении художественных стилей и жанров.
Теоретики классицизма особое внимание уделяли драматургии и поэзии. Эпические поэмы и трагедии, в которых основой сюжета всегда были важные исторические события, а действующими лицами – боги и сильные мира сего, требовали возвышенного поэтического слога, исключали просторечные обороты. Их относили к «высокому» жанру. Разговорная речь и стилистически сниженные образы могли присутствовать только в сатирах, баснях и комедиях, за которыми закрепилось определение «низкие» жанры.
Обязательное соблюдение единства времени, места, действия и правил построения трагедии и драмы с экспозицией, завязкой, развитием действия, кульминацией и развязкой ограничивали возможности сценического раскрытия образов, но подчеркивали незыблемость порядка, связь причины и следствия, четкость выражения основной идеи произведения.
Сентиментализм позволял свободнее пользоваться средствами художественной выразительности. Внимание к бытовым деталям, описание душевных переживаний, изображение внутреннего мира человека и его близости к природе требовали и новых литературных форм. В русской литературе появляется эпистолярный жанр, сентиментальный роман, путевые заметки. Развитие сентиментализма значительно расширило возможности художественной прозы и сделало ее более демократичной: в центре внимания и писателей, и читателей оказалась судьба обычного человека, понятная, близкая, вызывающая интерес и сочувствие.
Наприкінці 50-х рр. Наддніпрянська Україна була найбільш розвинутою в економічній площині регіоном Російської імперії. Але подальшому економічному розвитку дедалі більше заважало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Існування кріпацтва заважало також процесові розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості купувати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.
У середині століття поступово почали окреслюватися нові контури господарської спеціалізації регіонів Наддніпрянщини. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі віддаленість від ринків збуту зернової продукції спричинила в південній частині перетворення на головне джерело прибутків тваринництво, в північній – тютюнництво й льонарство. Значні прибутки землевласникам Лівобережжя давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. перетворилося на основний район виробництва цукру. Зменшення питомої ваги в господарствах Правобережжя зернових і розвиток цукробурякового виробництва стали відображенням змін, що відбувалися в економіці Наддніпрянщини.
Протягом першої половини ХІХ ст., коли освоювалися землі Півдня, тут переважало вівчарство, володарі маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавалося через чорноморські порти. Зернове господарство Правобережжя було засноване на кріпосній праці, на Півдні – переважало використання вільнонайманої робочої сили. Завдяки продажеві зерна більшість власників маєтків Правобережжя накопичила значні кошти і, а водночас, відбираючи землю в селян під зернові, спричинила появу великої кількості безземельних кріпосних селян. Внаслідок цього поміщики, орієнтуючись на наявний попит, вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і закладали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни. Розвиткові цукробурякового виробництва сприяли також гарні природні умови, великі лісові масиви, які давали паливо для заводів, і протекційна політика російського уряду. Все це забезпечувало цукрозаводчикам високі прибутки.
Объяснение:
В русской литературе вплоть до начала XIX века классицизм и сентиментализм развивались, дополняя друг друга и преследуя одинаковую цель: сделать общество совершенным, утверждая разумные принципы морали и нормы поведения людей.
достижения этой цели в философии классицизма определялись как утверждение главенства порядка, формы, иерархии и были основаны на четком разделении художественных стилей и жанров.
Теоретики классицизма особое внимание уделяли драматургии и поэзии. Эпические поэмы и трагедии, в которых основой сюжета всегда были важные исторические события, а действующими лицами – боги и сильные мира сего, требовали возвышенного поэтического слога, исключали просторечные обороты. Их относили к «высокому» жанру. Разговорная речь и стилистически сниженные образы могли присутствовать только в сатирах, баснях и комедиях, за которыми закрепилось определение «низкие» жанры.
Обязательное соблюдение единства времени, места, действия и правил построения трагедии и драмы с экспозицией, завязкой, развитием действия, кульминацией и развязкой ограничивали возможности сценического раскрытия образов, но подчеркивали незыблемость порядка, связь причины и следствия, четкость выражения основной идеи произведения.
Сентиментализм позволял свободнее пользоваться средствами художественной выразительности. Внимание к бытовым деталям, описание душевных переживаний, изображение внутреннего мира человека и его близости к природе требовали и новых литературных форм. В русской литературе появляется эпистолярный жанр, сентиментальный роман, путевые заметки. Развитие сентиментализма значительно расширило возможности художественной прозы и сделало ее более демократичной: в центре внимания и писателей, и читателей оказалась судьба обычного человека, понятная, близкая, вызывающая интерес и сочувствие.