У промисловості утворення мануфактур відбувалося розширенням дрібного товарного виробництва та підпорядкуванням дрібних товаровиробників скупникам. Залежно від форми власності існували дворянські, купецькі та селянські мануфактури.
Наприкінці століття Росія вийшла на перше в Європі місце з виробництва та експорту продукції металургії. Важливою галуззю промисловості було кораблебудування. Суднобудівні верфі діяли у Санкт-Петербурзі, Архангельську, Воронежі, Казані. Центрами легкої промисловості були Москва, Петербург. Деякі галузі легкої промисловості сформувалися в районах, де було достатньо сировини: полотняні та парусні мануфактури були створені в Ярославлі, поблизу Калуги, Костроми, Воронежа, Казані, Путивля, а центром бавовноткацтва стала Владимирська губернія. Наприкінці століття у Росії існувало понад 2 тис. мануфактур.
Загальний обсяг зовнішньої торгівлі зріс у 5 разів, при цьому експорт переважав імпорт. Росія торгувала зерном, залізом, деревиною, хутром, а купувала цукор, шовк, фарби та ін.
У другій половині XVIII ст. у всіх сферах економічного життя Росії відбувалися не тільки кількісні, а й якісні зміни. Вони були пов'язані з розкладом кріпосницьких і формуванням капіталістичних виробничих відносин, розвитком товарно-грошових відносин і руйнуванням натурального господарства.
Друга половина XVIII ст. характеризувалась подальшим розвитком абсолютизму в Російській імперії. Внутрішня політика російського самодержавства цього періоду отримала назву політики освіченого абсолютизму.
Катерина II, дружина імператора Петра III, після перевороту 1762 р. правила одноосібно (1762-1796). Спираючись на дворянство, вона дбала про зміцнення самодержавства та збереження непорушності феодально-кріпосницької системи. У середині 60-х рр. Катерина видала указ, який забороняв селянам скаржитись на своїх власників, а ті отримали право засилати селян на каторгу за "зухвалість". Вершиною дворянських привілеїв став маніфест "Про дарування вольності та свобод усьому російському дворянству". Дворянство звільнялось від обов'язкової державної служби, законодавчо закріплялася недоторканність їхнього майна. Цей маніфест поширював дворянське звання на німецьких баронів Прибалтики, українську козацьку старшину та ін.
Катерина II також видала указ про поділ Сенату на шість департаментів з різними функціями, що послабило його вплив як державного органу, і створила особисту канцелярію - "Кабінет її Величності". Завдяки цьому вона сконцентрувала у своїх руках всю виконавчу владу.
Було здійснено реформу місцевих органів державної влади (уся влада на місцях зосереджувалася в руках губернатора), у Центральній Росії і Лівобережні й Україні - секуляризацію монастирських земель. Найяскравішим втіленням політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложенної комісії (зібрання представників станів), одним із завдань якої була заміна застарілого уложення 1649 р. Серед депутатів комісії розгорілась гостра дискусія з селянського питання у зв'язку з тим, що більшість наказів, що їх отримала Комісія, надійшли під селян. Проте через селянські повстання, що спалахнули в Росії, вона фактично припинила свою роботу.
У XVIII ст. вибухнула селянська війна 1773-1775 рр. на чолі з Омеляном Пугачовим. Вона розпочалася як протест проти посилення кріпосного гніту та обмеження (у козаків) свобод.
Повстанців підтримали розкольники, які суворо переслідувалися урядом. Повстання охопило значні простори Поволжя і Південного Уралу. Одним із вагомих успіхів повсталих було захоплення Казані. Проте 1774 р. вони зазнали остаточної поразки. Згодом група змовників схопила Пугачова і видала владі. 1775 р. його разом з прихильниками було страчено на Болотній площі у Москві.
Внутрішня політика царизму наприкінці XVIII ст. характеризувалась прагненням зміцнити панування дворянства та верхівки купецтва. Наляканий падінням абсолютизму у Франції та селянськими повстаннями, новий російський самодержець Павло І (1796-1801) робив спроби подолати внутрішньополітичні суперечності з до військово-бюрократичної диктатури: він встановив військово-поліцейський казармений режим. Проти деспотії Павла І виступило столичне дворянство, розбещене привілеями ще за часів правління Катерини II. Воно вчинило новий державний переворот. Павла І було вбито. Новим імператором Росії став його син Олександр І.
На кінець 19-го та на початку 20-го століття відбувалися тісні міжнародні відносини, які були суперечливими та пов’язаними з рядом причин. Однією з головних причин була зміна міжнародного балансу сил. Кінець 19 століття був характеризований великим розподілом світової влади, але з початку 20 століття почався руйнуватися цей баланс.
Зумовлено це було розвитком технології та розширення господарських, торговельних та територіальних інтересів окремих держав. Нові держави відкривали свої маршрути торгівлі та експорту товарів, що породжувало змагання на політичній, господарській та військовій сферах.
Іншою причиною кризи були націоналістичні рухи, що фактично виникали в усіх країнах. Особливу загрозу передставляли рухи, що означали національне звільнення територій. При цьому кожна держава рішуче захищала свої інтереси, що тягнуло до погромів та хвилюючих експансійних актів.
У 1904-1905 роках відбулася російсько-японська війна, яка теж стала причиною кризи міжнародних відносин та збройних конфліктів. У проведенні цієї війни відбувалися різні визначені заходи щодо відступу або оборони. Усі ці епізоди стали причинами росту напруження між країнами, що найбільше чекали нагоди для чергового конфлікту.
Також проблемою був великий кризис світової економіки, вслід за яким розпочався період відстою держав. Незмужність урядів зберігати стабільну економічну матрицю в країнах з промисловими системами, а також економічні чинники, що призвели до зменшення обсягів технічного розвитку та впливали на зниження якості життя великої частини населення, стали сильними причинами кризи.
Політичні зміни, нові націоналістичні режими та труднощі в управлінні соціальними та економічними системами стали критичними факторами кризи міжнародних відносин та збройних конфліктів на початку 20 століття.
У промисловості утворення мануфактур відбувалося розширенням дрібного товарного виробництва та підпорядкуванням дрібних товаровиробників скупникам. Залежно від форми власності існували дворянські, купецькі та селянські мануфактури.
Наприкінці століття Росія вийшла на перше в Європі місце з виробництва та експорту продукції металургії. Важливою галуззю промисловості було кораблебудування. Суднобудівні верфі діяли у Санкт-Петербурзі, Архангельську, Воронежі, Казані. Центрами легкої промисловості були Москва, Петербург. Деякі галузі легкої промисловості сформувалися в районах, де було достатньо сировини: полотняні та парусні мануфактури були створені в Ярославлі, поблизу Калуги, Костроми, Воронежа, Казані, Путивля, а центром бавовноткацтва стала Владимирська губернія. Наприкінці століття у Росії існувало понад 2 тис. мануфактур.
Загальний обсяг зовнішньої торгівлі зріс у 5 разів, при цьому експорт переважав імпорт. Росія торгувала зерном, залізом, деревиною, хутром, а купувала цукор, шовк, фарби та ін.
У другій половині XVIII ст. у всіх сферах економічного життя Росії відбувалися не тільки кількісні, а й якісні зміни. Вони були пов'язані з розкладом кріпосницьких і формуванням капіталістичних виробничих відносин, розвитком товарно-грошових відносин і руйнуванням натурального господарства.
Друга половина XVIII ст. характеризувалась подальшим розвитком абсолютизму в Російській імперії. Внутрішня політика російського самодержавства цього періоду отримала назву політики освіченого абсолютизму.
Катерина II, дружина імператора Петра III, після перевороту 1762 р. правила одноосібно (1762-1796). Спираючись на дворянство, вона дбала про зміцнення самодержавства та збереження непорушності феодально-кріпосницької системи. У середині 60-х рр. Катерина видала указ, який забороняв селянам скаржитись на своїх власників, а ті отримали право засилати селян на каторгу за "зухвалість". Вершиною дворянських привілеїв став маніфест "Про дарування вольності та свобод усьому російському дворянству". Дворянство звільнялось від обов'язкової державної служби, законодавчо закріплялася недоторканність їхнього майна. Цей маніфест поширював дворянське звання на німецьких баронів Прибалтики, українську козацьку старшину та ін.
Катерина II також видала указ про поділ Сенату на шість департаментів з різними функціями, що послабило його вплив як державного органу, і створила особисту канцелярію - "Кабінет її Величності". Завдяки цьому вона сконцентрувала у своїх руках всю виконавчу владу.
Було здійснено реформу місцевих органів державної влади (уся влада на місцях зосереджувалася в руках губернатора), у Центральній Росії і Лівобережні й Україні - секуляризацію монастирських земель. Найяскравішим втіленням політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложенної комісії (зібрання представників станів), одним із завдань якої була заміна застарілого уложення 1649 р. Серед депутатів комісії розгорілась гостра дискусія з селянського питання у зв'язку з тим, що більшість наказів, що їх отримала Комісія, надійшли під селян. Проте через селянські повстання, що спалахнули в Росії, вона фактично припинила свою роботу.
У XVIII ст. вибухнула селянська війна 1773-1775 рр. на чолі з Омеляном Пугачовим. Вона розпочалася як протест проти посилення кріпосного гніту та обмеження (у козаків) свобод.
Повстанців підтримали розкольники, які суворо переслідувалися урядом. Повстання охопило значні простори Поволжя і Південного Уралу. Одним із вагомих успіхів повсталих було захоплення Казані. Проте 1774 р. вони зазнали остаточної поразки. Згодом група змовників схопила Пугачова і видала владі. 1775 р. його разом з прихильниками було страчено на Болотній площі у Москві.
Внутрішня політика царизму наприкінці XVIII ст. характеризувалась прагненням зміцнити панування дворянства та верхівки купецтва. Наляканий падінням абсолютизму у Франції та селянськими повстаннями, новий російський самодержець Павло І (1796-1801) робив спроби подолати внутрішньополітичні суперечності з до військово-бюрократичної диктатури: він встановив військово-поліцейський казармений режим. Проти деспотії Павла І виступило столичне дворянство, розбещене привілеями ще за часів правління Катерини II. Воно вчинило новий державний переворот. Павла І було вбито. Новим імператором Росії став його син Олександр І.
.
На кінець 19-го та на початку 20-го століття відбувалися тісні міжнародні відносини, які були суперечливими та пов’язаними з рядом причин. Однією з головних причин була зміна міжнародного балансу сил. Кінець 19 століття був характеризований великим розподілом світової влади, але з початку 20 століття почався руйнуватися цей баланс.
Зумовлено це було розвитком технології та розширення господарських, торговельних та територіальних інтересів окремих держав. Нові держави відкривали свої маршрути торгівлі та експорту товарів, що породжувало змагання на політичній, господарській та військовій сферах.
Іншою причиною кризи були націоналістичні рухи, що фактично виникали в усіх країнах. Особливу загрозу передставляли рухи, що означали національне звільнення територій. При цьому кожна держава рішуче захищала свої інтереси, що тягнуло до погромів та хвилюючих експансійних актів.
У 1904-1905 роках відбулася російсько-японська війна, яка теж стала причиною кризи міжнародних відносин та збройних конфліктів. У проведенні цієї війни відбувалися різні визначені заходи щодо відступу або оборони. Усі ці епізоди стали причинами росту напруження між країнами, що найбільше чекали нагоди для чергового конфлікту.
Також проблемою був великий кризис світової економіки, вслід за яким розпочався період відстою держав. Незмужність урядів зберігати стабільну економічну матрицю в країнах з промисловими системами, а також економічні чинники, що призвели до зменшення обсягів технічного розвитку та впливали на зниження якості життя великої частини населення, стали сильними причинами кризи.
Політичні зміни, нові націоналістичні режими та труднощі в управлінні соціальними та економічними системами стали критичними факторами кризи міжнародних відносин та збройних конфліктів на початку 20 століття.