Наприкінці 50-х рр. Наддніпрянська Україна була найбільш розвинутою в економічній площині регіоном Російської імперії. Але подальшому економічному розвитку дедалі більше заважало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Існування кріпацтва заважало також процесові розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості купувати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.
У середині століття поступово почали окреслюватися нові контури господарської спеціалізації регіонів Наддніпрянщини. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі віддаленість від ринків збуту зернової продукції спричинила в південній частині перетворення на головне джерело прибутків тваринництво, в північній – тютюнництво й льонарство. Значні прибутки землевласникам Лівобережжя давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. перетворилося на основний район виробництва цукру. Зменшення питомої ваги в господарствах Правобережжя зернових і розвиток цукробурякового виробництва стали відображенням змін, що відбувалися в економіці Наддніпрянщини.
Протягом першої половини ХІХ ст., коли освоювалися землі Півдня, тут переважало вівчарство, володарі маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавалося через чорноморські порти. Зернове господарство Правобережжя було засноване на кріпосній праці, на Півдні – переважало використання вільнонайманої робочої сили. Завдяки продажеві зерна більшість власників маєтків Правобережжя накопичила значні кошти і, а водночас, відбираючи землю в селян під зернові, спричинила появу великої кількості безземельних кріпосних селян. Внаслідок цього поміщики, орієнтуючись на наявний попит, вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і закладали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни. Розвиткові цукробурякового виробництва сприяли також гарні природні умови, великі лісові масиви, які давали паливо для заводів, і протекційна політика російського уряду. Все це забезпечувало цукрозаводчикам високі прибутки.
Война Босин[2] (яп. 戊辰戦争 Босин сэнсо:, буквально «Война года Дракона», 1868—1869) — гражданская война между сторонниками Сёгуната Токугава и проимператорскими силами в Японии. Закончилась поражением сил сёгуната, что привело к Реставрации Мэйдзи.
Дата1868—1869МестоЯпонские острова, Японское мореИтогРеставрация прямого императорского правления, ликвидация сёгуната Токугава
3 января 1868 года император Мэйдзи провозгласил реставрацию всей полноты императорской власти. Через семь дней, после того, как сёгун Токугава Ёсинобу объявил о том, что императорская декларация «незаконна», началась война
Войска Ёсинобу атаковали Киото, резиденцию императора. Несмотря на соотношение сил 3:1 и французских военных советников, первая значительная битва возле Тоба и Фусими привела к поражению 15-тысячной армии сёгуна, и Ёсинобу был вынужден бежать в Эдо. Сайго Такамори повёл победоносную императорскую армию на северо-восток Японии, что привело к капитуляции Эдо в мае 1868 года.
После победы Императорское правительство отказалось от политики изоляции от Запада и направило свои усилия на модернизацию и вестернизацию Японии. Многие из бывших лидеров сегуната были помилованы и заняли правительственные посты.
В армиях обеих сторон участвовало около 120 000 человек. Из них погибло около 4000 чел.[1].
Наприкінці 50-х рр. Наддніпрянська Україна була найбільш розвинутою в економічній площині регіоном Російської імперії. Але подальшому економічному розвитку дедалі більше заважало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Існування кріпацтва заважало також процесові розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості купувати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.
У середині століття поступово почали окреслюватися нові контури господарської спеціалізації регіонів Наддніпрянщини. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі віддаленість від ринків збуту зернової продукції спричинила в південній частині перетворення на головне джерело прибутків тваринництво, в північній – тютюнництво й льонарство. Значні прибутки землевласникам Лівобережжя давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. перетворилося на основний район виробництва цукру. Зменшення питомої ваги в господарствах Правобережжя зернових і розвиток цукробурякового виробництва стали відображенням змін, що відбувалися в економіці Наддніпрянщини.
Протягом першої половини ХІХ ст., коли освоювалися землі Півдня, тут переважало вівчарство, володарі маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавалося через чорноморські порти. Зернове господарство Правобережжя було засноване на кріпосній праці, на Півдні – переважало використання вільнонайманої робочої сили. Завдяки продажеві зерна більшість власників маєтків Правобережжя накопичила значні кошти і, а водночас, відбираючи землю в селян під зернові, спричинила появу великої кількості безземельних кріпосних селян. Внаслідок цього поміщики, орієнтуючись на наявний попит, вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і закладали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни. Розвиткові цукробурякового виробництва сприяли також гарні природні умови, великі лісові масиви, які давали паливо для заводів, і протекційна політика російського уряду. Все це забезпечувало цукрозаводчикам високі прибутки.
Объяснение:
Война Босин[2] (яп. 戊辰戦争 Босин сэнсо:, буквально «Война года Дракона», 1868—1869) — гражданская война между сторонниками Сёгуната Токугава и проимператорскими силами в Японии. Закончилась поражением сил сёгуната, что привело к Реставрации Мэйдзи.
Дата1868—1869МестоЯпонские острова, Японское мореИтогРеставрация прямого императорского правления, ликвидация сёгуната Токугава
3 января 1868 года император Мэйдзи провозгласил реставрацию всей полноты императорской власти. Через семь дней, после того, как сёгун Токугава Ёсинобу объявил о том, что императорская декларация «незаконна», началась война
Войска Ёсинобу атаковали Киото, резиденцию императора. Несмотря на соотношение сил 3:1 и французских военных советников, первая значительная битва возле Тоба и Фусими привела к поражению 15-тысячной армии сёгуна, и Ёсинобу был вынужден бежать в Эдо. Сайго Такамори повёл победоносную императорскую армию на северо-восток Японии, что привело к капитуляции Эдо в мае 1868 года.
После победы Императорское правительство отказалось от политики изоляции от Запада и направило свои усилия на модернизацию и вестернизацию Японии. Многие из бывших лидеров сегуната были помилованы и заняли правительственные посты.
В армиях обеих сторон участвовало около 120 000 человек. Из них погибло около 4000 чел.[1].