Буха́рское ха́нство (перс. خانات بخارا; узб. Buxoro xonligi) — узбекское государство[4], существовавшее с 1500 по 1785 год в Центральной Азии на территории современных Узбекистана, Таджикистана, Туркмении, Казахстана, Афганистана, Киргизии, Ирана, Китая[5].
Бухарское ханство, наряду с Хивинским ханством и Кокандским ханством, было одним из трёх узбекских ханств в Средней Азии[4].
Бухарским ханством также часто назывался его правопреемник — Бухарский эмират, существовавший с 1785 по 1920 год.
История Бухары состоит из двух частей: древней, или истории Трансоксании (Мавераннахр, «мавера-ун-нахр» — заречье по-арабски) и новой, или истории Бухарского ханства.
Город возник в середине I тысячелетия до н. э. Доказанный исследователями возраст Бухары превышает 2500 лет.
Согласно местной мифической традиции, отражённой в «Истории Бухары» Наршахи, основание древнейшей части города — крепости Арк — относится к глубокой древности и приписывается героям эпоса Сиявушу либо Афрасиабу. Однако древнее Бухары считались крупные укреплённые селения Варданзи, Рамтин, Варахша и торговый город Пайкенд.
Город сформировался вдоль одного из крупных притоков реки Зарафшана, который распадается здесь на несколько протоков, на низкой болотистой равнине, над которым и ныне возвышается массивный искусственный холм городской цитадели — Арк.
Город на протяжении более 2000 лет не менял своего местоположения, что, с одной стороны, вело к накоплению мощных культурных слоёв различных исторических эпох, а с другой, — привело к уничтожению многих памятников и следов предшествующего времени[11].
1)Право 5-ти православних єпископів брати участь у засіданнях Сенату. Також сейм відкинув вимогу козаків про повернення маєтків та чинів, відібраних у православних греко-католиками.
2)Угода не дозволяла гетьману приймати іноземні посольства.
3)Сеймова редакція договору передбачала повернення приватним власникам володінь, втрачених в часи Хмельниччини.
4)Козацький реєстр мав складатися з 30 тисяч осіб. Козаки звільнялися від сплати податків.
5)Право вибору гетьмана надавалось королю з чотирьох кандидатів, які представляли чини Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.
6)Іван Виговський отримував у Любомль та посаду воєводи київського.
Пояснення:
Польська сторона очевидно не була готова аби допустити Русь, до того ж козацьку Русь, до статусу партнера та соправителя Речі Посполитої, нехай навіть на правах «молодшого» литовського брата. Також на шляху до успіху Гадяча стояли впливові українські сили, насамперед рядове козацтво, що поповнювалося селянами, не бажавшими повернення польських панів та перетворення на панів власних старшин, рівно як і радикалізоване в умовах затяжної боротьби і козацької революції православне духовенство... Очевидний, хоча й суперечливий успіх Переяслава - більш ніж сторічне існування Гетьманщини в межах РІ - та неможливість досягнення автономії у складі Речі Посполитої явно вказують на правильний вибір промосковськи орієнтованої старшини щодо відмови від польської альтернативи.
Буха́рское ха́нство (перс. خانات بخارا; узб. Buxoro xonligi) — узбекское государство[4], существовавшее с 1500 по 1785 год в Центральной Азии на территории современных Узбекистана, Таджикистана, Туркмении, Казахстана, Афганистана, Киргизии, Ирана, Китая[5].
Бухарское ханство, наряду с Хивинским ханством и Кокандским ханством, было одним из трёх узбекских ханств в Средней Азии[4].
Бухарским ханством также часто назывался его правопреемник — Бухарский эмират, существовавший с 1785 по 1920 год.
История Бухары состоит из двух частей: древней, или истории Трансоксании (Мавераннахр, «мавера-ун-нахр» — заречье по-арабски) и новой, или истории Бухарского ханства.
Город возник в середине I тысячелетия до н. э. Доказанный исследователями возраст Бухары превышает 2500 лет.
Согласно местной мифической традиции, отражённой в «Истории Бухары» Наршахи, основание древнейшей части города — крепости Арк — относится к глубокой древности и приписывается героям эпоса Сиявушу либо Афрасиабу. Однако древнее Бухары считались крупные укреплённые селения Варданзи, Рамтин, Варахша и торговый город Пайкенд.
Город сформировался вдоль одного из крупных притоков реки Зарафшана, который распадается здесь на несколько протоков, на низкой болотистой равнине, над которым и ныне возвышается массивный искусственный холм городской цитадели — Арк.
Город на протяжении более 2000 лет не менял своего местоположения, что, с одной стороны, вело к накоплению мощных культурных слоёв различных исторических эпох, а с другой, — привело к уничтожению многих памятников и следов предшествующего времени[11].
Відповідь:
1)Право 5-ти православних єпископів брати участь у засіданнях Сенату. Також сейм відкинув вимогу козаків про повернення маєтків та чинів, відібраних у православних греко-католиками.
2)Угода не дозволяла гетьману приймати іноземні посольства.
3)Сеймова редакція договору передбачала повернення приватним власникам володінь, втрачених в часи Хмельниччини.
4)Козацький реєстр мав складатися з 30 тисяч осіб. Козаки звільнялися від сплати податків.
5)Право вибору гетьмана надавалось королю з чотирьох кандидатів, які представляли чини Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.
6)Іван Виговський отримував у Любомль та посаду воєводи київського.
Пояснення:
Польська сторона очевидно не була готова аби допустити Русь, до того ж козацьку Русь, до статусу партнера та соправителя Речі Посполитої, нехай навіть на правах «молодшого» литовського брата. Також на шляху до успіху Гадяча стояли впливові українські сили, насамперед рядове козацтво, що поповнювалося селянами, не бажавшими повернення польських панів та перетворення на панів власних старшин, рівно як і радикалізоване в умовах затяжної боротьби і козацької революції православне духовенство... Очевидний, хоча й суперечливий успіх Переяслава - більш ніж сторічне існування Гетьманщини в межах РІ - та неможливість досягнення автономії у складі Речі Посполитої явно вказують на правильний вибір промосковськи орієнтованої старшини щодо відмови від польської альтернативи.