Політична криза в Китаї загострювалася. У 1908, по смерті імператриці Ци Сі, правителем проголошено її онука — дворічного Пуї, а реальну владу захопила маньчжурська знать, яка усунула з вищих посад китайську аристократію.
У травні 1911 уряд передав право на будівництво залізниць у ряді провінцій спільному британо-франко-німецько-американському консорціуму, відібравши його у китайських акціонерних компаній. Це викликало хвилю невдоволення та спровокувало повстання у Сичуані, а ввечері 10 жовтня виступили революційно налаштовані солдати гарнізону в Учані. «Тунмінхой» очолив ці повстання та поширив їх на сусідні провінції — почалася Сіньхайська революція (від назви року з 30 січня 1911 до 17 лютого 1913 за китайським календарем).
29 грудня 1911 представники 17-ти повсталих провінцій у Нанкіні («південній столиці») проголосили Китай республікою й обрали Сунь Ятсена її тимчасовим президентом. Однак республіканський уряд контролював лише частину терену країни, в Китаї тривала громадянська війна. Командувач імператорськими військами генерал Юань Шикай (1859—1916), який свого часу мав репутацію ліберала, не приховував власних претензій на абсолютну владу. Тому, прагнучи припинити громадянську війну й уникнути іноземного вторгнення, Сунь Ятсен у середині лютого 1912 вдався до компромісу. Він відмовився від посади президента на користь Юань Шикая, а маньчжурська династія, у свою чергу, відмовилася від престолу, хоча за нею залишалися палаци, землі, майно. Новий президент відразу ж перевів уряд із революційного півдня до Пекіна, контрольованого його військами, жорстоко придушив селянські та робітничі виступи та встановив режим особистої диктатури. Його підтримали й іноземні держави, надавши велику банківську позику.
Сунь Ятсен та інші діячі «Тунмінхою» за участю частини лібералів створили 25 серпня 1912 нову партію — Ґоміньдан («Національна партія»). Загалом вона дотримувалася «трьох народних принципів», щоправда, без вимоги зрівняльного переділу землі. Юань Шикай відразу ж розпочав переслідування ґоміньданівців, і тоді в липні 1913 Сунь Ятсен закликав народ до «другої революції». Проте повстання було придушене урядовими військами, керівники забороненого Ґоміньдану емігрували, а Юань Шикай, розпустивши парламент, скасував конституцію та проголосив себе військовим диктатором. У 1915 він спробуваав оголосити себе імператором, але його монархія тривала лише 82 дні. Республіканський устрій було повернуто. Незабаром, за підтримкою Комінтерну, партія Ґоміньдан посилила свої позиції: перемога революції стала остаточною.
На рубеже XIX–XX вв. международная обстановка значительно изменилась. Это было вызвано борьбой великих держав за передел мира, усилением тенденции к прямой аннексии различных территорий и превращению их в колонии.
Германская империя, созданная в 1871 г. и пропустившая этап первоначального раздела мира между капиталистическими государствами, стремилась наверстать упущенное. В связи с этим, резко обострились её противоречия с Великобританией и Францией. Кроме того, на мировой арене начали более активно действовать США и Япония, желавшие расширить сферы своего экономического и политического влияния.
Российская империя превратилась к концу XIX в. в мощную евроазиатскую державу, обладавшую весомым международным авторитетом. Её внешняя политика определялась географическим положением, геополитическими, стратегическими и экономическими интересами. Однако в выборе союзников и определении приоритетных направлений внешней политики было много противоречивого. С одной стороны, часть правящей верхушки (С. Ю. Витте, а впоследствии П. А. Столыпин) понимала опасность вооруженных конфликтов для внутренней модернизации страны. Поэтому они настаивали на разрешении противоречий мирными дипломатическими средствами. Россия проявляла мирные инициативы в во разоружения, войны и мира (Гаагская конференция 1899 г.). С другой стороны, часть правящих кругов занимала экспансионистские позиции, выступала за дальнейшие территориальные приобретения (А. М. Безобразов («Безобразовская клика»), А. П. Извольский, С. Д. Сазонов, В. К. Плеве).
В период правления Александра III (1881–1894) резко изменился внешнеполитический курс России по отношению к Германии, которую в России привыкли считать самым надёжным союзником в Европе. Однако, она стала постепенно превращаться в опаснейшего противника. Завершив в 1871 г. объединение, Германия сразу начала борьбу за расширение своего влияния в
Політична криза в Китаї загострювалася. У 1908, по смерті імператриці Ци Сі, правителем проголошено її онука — дворічного Пуї, а реальну владу захопила маньчжурська знать, яка усунула з вищих посад китайську аристократію.
У травні 1911 уряд передав право на будівництво залізниць у ряді провінцій спільному британо-франко-німецько-американському консорціуму, відібравши його у китайських акціонерних компаній. Це викликало хвилю невдоволення та спровокувало повстання у Сичуані, а ввечері 10 жовтня виступили революційно налаштовані солдати гарнізону в Учані. «Тунмінхой» очолив ці повстання та поширив їх на сусідні провінції — почалася Сіньхайська революція (від назви року з 30 січня 1911 до 17 лютого 1913 за китайським календарем).
29 грудня 1911 представники 17-ти повсталих провінцій у Нанкіні («південній столиці») проголосили Китай республікою й обрали Сунь Ятсена її тимчасовим президентом. Однак республіканський уряд контролював лише частину терену країни, в Китаї тривала громадянська війна. Командувач імператорськими військами генерал Юань Шикай (1859—1916), який свого часу мав репутацію ліберала, не приховував власних претензій на абсолютну владу. Тому, прагнучи припинити громадянську війну й уникнути іноземного вторгнення, Сунь Ятсен у середині лютого 1912 вдався до компромісу. Він відмовився від посади президента на користь Юань Шикая, а маньчжурська династія, у свою чергу, відмовилася від престолу, хоча за нею залишалися палаци, землі, майно. Новий президент відразу ж перевів уряд із революційного півдня до Пекіна, контрольованого його військами, жорстоко придушив селянські та робітничі виступи та встановив режим особистої диктатури. Його підтримали й іноземні держави, надавши велику банківську позику.
Сунь Ятсен та інші діячі «Тунмінхою» за участю частини лібералів створили 25 серпня 1912 нову партію — Ґоміньдан («Національна партія»). Загалом вона дотримувалася «трьох народних принципів», щоправда, без вимоги зрівняльного переділу землі. Юань Шикай відразу ж розпочав переслідування ґоміньданівців, і тоді в липні 1913 Сунь Ятсен закликав народ до «другої революції». Проте повстання було придушене урядовими військами, керівники забороненого Ґоміньдану емігрували, а Юань Шикай, розпустивши парламент, скасував конституцію та проголосив себе військовим диктатором. У 1915 він спробуваав оголосити себе імператором, але його монархія тривала лише 82 дні. Республіканський устрій було повернуто. Незабаром, за підтримкою Комінтерну, партія Ґоміньдан посилила свої позиції: перемога революції стала остаточною.
На рубеже XIX–XX вв. международная обстановка значительно изменилась. Это было вызвано борьбой великих держав за передел мира, усилением тенденции к прямой аннексии различных территорий и превращению их в колонии.
Германская империя, созданная в 1871 г. и пропустившая этап первоначального раздела мира между капиталистическими государствами, стремилась наверстать упущенное. В связи с этим, резко обострились её противоречия с Великобританией и Францией. Кроме того, на мировой арене начали более активно действовать США и Япония, желавшие расширить сферы своего экономического и политического влияния.
Российская империя превратилась к концу XIX в. в мощную евроазиатскую державу, обладавшую весомым международным авторитетом. Её внешняя политика определялась географическим положением, геополитическими, стратегическими и экономическими интересами. Однако в выборе союзников и определении приоритетных направлений внешней политики было много противоречивого. С одной стороны, часть правящей верхушки (С. Ю. Витте, а впоследствии П. А. Столыпин) понимала опасность вооруженных конфликтов для внутренней модернизации страны. Поэтому они настаивали на разрешении противоречий мирными дипломатическими средствами. Россия проявляла мирные инициативы в во разоружения, войны и мира (Гаагская конференция 1899 г.). С другой стороны, часть правящих кругов занимала экспансионистские позиции, выступала за дальнейшие территориальные приобретения (А. М. Безобразов («Безобразовская клика»), А. П. Извольский, С. Д. Сазонов, В. К. Плеве).
В период правления Александра III (1881–1894) резко изменился внешнеполитический курс России по отношению к Германии, которую в России привыкли считать самым надёжным союзником в Европе. Однако, она стала постепенно превращаться в опаснейшего противника. Завершив в 1871 г. объединение, Германия сразу начала борьбу за расширение своего влияния в