Теорія походження слов’ян та історіографія проблеми генезису українського народу.
Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).
Підгрунтя слов’ян у східній Європі, їх первісне розселення, питання про слов’янську прабатьківщину й початок племінної диференціації – всі ці питання ще й досі не вирішені наукою одностайно. Оскільки українці належать до слов’ян, то очевидно, що з’явились вони не раніше появи слов’янства взагалі. Сучасна наука дає змогу говорити про прасловнські племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов’ян лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з’явилися на історичній арені не раніше появи слов’янства у середені І тис. н. е.
На основі письмових археологічних, лінгвістичних, онтографічних, антропологічних та інших сфер вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов’ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та інших теорій. І хоч питання про прабатьківщину слов’ян досі залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов’янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов’ян та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов’янства.
Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну із певних спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У своїй “Повісті минулих літ” він писав: “По довгих же часа сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. От тих слов’ян розійшлися вони по землі і сформувалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці”. Фактично цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі російські історики ХІХ ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський. Зокрема В.Ключевський уявляв, що початкове розселення слов’ян було в районах Карпат аж до VІІ ст., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід.
У добу середньовіччя з’явилась ще одна версія вирішення проблеми слов’янського етногенезу скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладена на сторінках Боварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжя Чорного моря, врешті-решт осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідти з тих часів вони розселились на північ і схід.
Вивчаючи архівні документи, вчені досить чітко визначили соціальне походження Довбуша. Вони писали, що батько Олекси - Василь Довбуш «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець. Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки».
А Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».
Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош».
Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення - комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування, як засвідчують очевидці, були для родини Довбуша декілька овець, що паслися в череді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлену плату. Таким пастухом влітку 1739 р. був якийсь Олекса Жолоб, йому на зміну виходив Василь Довбуш, котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на полонинах.
Відповідь:
Теорія походження слов’ян та історіографія проблеми генезису українського народу.
Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).
Підгрунтя слов’ян у східній Європі, їх первісне розселення, питання про слов’янську прабатьківщину й початок племінної диференціації – всі ці питання ще й досі не вирішені наукою одностайно. Оскільки українці належать до слов’ян, то очевидно, що з’явились вони не раніше появи слов’янства взагалі. Сучасна наука дає змогу говорити про прасловнські племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов’ян лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з’явилися на історичній арені не раніше появи слов’янства у середені І тис. н. е.
На основі письмових археологічних, лінгвістичних, онтографічних, антропологічних та інших сфер вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов’ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та інших теорій. І хоч питання про прабатьківщину слов’ян досі залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов’янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов’ян та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов’янства.
Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну із певних спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У своїй “Повісті минулих літ” він писав: “По довгих же часа сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. От тих слов’ян розійшлися вони по землі і сформувалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці”. Фактично цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі російські історики ХІХ ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський. Зокрема В.Ключевський уявляв, що початкове розселення слов’ян було в районах Карпат аж до VІІ ст., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід.
У добу середньовіччя з’явилась ще одна версія вирішення проблеми слов’янського етногенезу скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладена на сторінках Боварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжя Чорного моря, врешті-решт осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідти з тих часів вони розселились на північ і схід.
Пояснення:
= )
Вивчаючи архівні документи, вчені досить чітко визначили соціальне походження Довбуша. Вони писали, що батько Олекси - Василь Довбуш «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець. Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки».
А Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».
Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош».
Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення - комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування, як засвідчують очевидці, були для родини Довбуша декілька овець, що паслися в череді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлену плату. Таким пастухом влітку 1739 р. був якийсь Олекса Жолоб, йому на зміну виходив Василь Довбуш, котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на полонинах.
Подробнее:ru.osvita.ua