Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за збереження української державності.
Багато з того, що було зроблено Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.
Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення національні культурно-освітні організації - "Просвіти", які створювали бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української культури, науки й освіти.
Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення "Просвіти". На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн. навчальних видань.
Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві. Розвивалася українська видавнича справа.
В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр, вживалися заходи для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України - Консульські курси.
Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено на Державний український університет, а Педагогічну академію - на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет.
У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці - Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський, а секретарем - А. Кримський.
У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г. Юра з групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І. Франка.
Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого покоління - письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу входили молодші - П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.
В українській культурі 1917-1920 рр. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний денікінцями.
Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції.
Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам.
Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики даються взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних і драматичних часів.
Договор о ненападении между германией и советским союзом (нем. deutsch-sowjetischer nichtangriffspakt; также известен как пакт молотова — риббентропа) — межправительственное соглашение, подписанное 23 августа 1939 года главами ведомств по иностранным делам германии и советского союза. со стороны договор был подписан председателем совета народных комиссаров , наркомом по иностранным делам в. м. молотовым, со стороны германии — министром иностранных дел и. фон риббентропом. стороны соглашения обязывались воздерживаться от нападения друг на друга и соблюдать нейтралитет в случае, если одна из них становилась объектом военных действий третьей стороны. участники соглашения также отказывались от участия в группировке держав, «прямо или косвенно направленной против другой стороны». предусматривался взаимный обмен информацией о вопросах, затрагивающих интересы сторон. к договору прилагался секретный дополнительный протокол о разграничении сфер обоюдных интересов в восточной европе на случай «территориально-политического переустройства». протокол предусматривал включение латвии, эстонии, финляндии, восточных «областей, входящих в состав польского государства»[3] и бессарабии в сферу интересов , литвы и запада польши — в сферу интересов германии. договор был подписан после периода охлаждения политических и советско-германских отношений, вызванного приходом а. гитлера к власти, и вооружённых конфликтов, в которых противостоял гитлеровской коалиции: германии и италии в испании (см.: гражданская война в испании), японии на дальнем востоке (см.: хасанские бои, бои на халхин-голе). договор стал политической неожиданностью для третьих стран. слухи о существовании дополнительных секретных договорённостей появились вскоре после подписания договора. текст протокола был опубликован в 1948 г. по фотокопиям, и в 1993 г. — по вновь найденным подлинникам[4]. 1 сентября 1939 года германия начала вторжение в польшу, а 17 сентября 1939 года на территорию польши вошли советские войска[5]. территориальный раздел польши (пятый раздел польши[6]) между и германией был завершён подписанием договора о дружбе и границе от 28 сентября 1939 года и дополнительного протокола к нему от 4 октября того же года. позже к были присоединены страны , бессарабия и северная буковина, а также часть финляндии. после нападения германии на советский союз 22 июня 1941 года договор, так же как и все остальные советско-германские договоры, утратил силу[5]. при заключении соглашения сикорского-майского 30 июля 1941 года советское правительство признавало советско-германские договоры 1939 г. утратившими силу в части территориальных изменений в польше. в 1989 году съезд народных депутатов осудил секретный дополнительный протокол к договору и признал его недействительным с момента подписания[7]. в 2009 году европейский парламент провозгласил 23 августа — дату подписания договора о ненападении между германией и советским союзом — днём памяти жертв сталинизма и нацизма[8].
Объяснение:
Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за збереження української державності.
Багато з того, що було зроблено Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.
Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення національні культурно-освітні організації - "Просвіти", які створювали бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української культури, науки й освіти.
Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення "Просвіти". На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн. навчальних видань.
Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві. Розвивалася українська видавнича справа.
В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр, вживалися заходи для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України - Консульські курси.
Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено на Державний український університет, а Педагогічну академію - на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет.
У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці - Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський, а секретарем - А. Кримський.
У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г. Юра з групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І. Франка.
Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого покоління - письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу входили молодші - П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.
В українській культурі 1917-1920 рр. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний денікінцями.
Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції.
Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам.
Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики даються взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних і драматичних часів.