В середине XIX века Италия была раздроблена на государства Апеннинского полуострова, каждое со своей формой правления. После революции 1848 года стало понятно, что Италию надо объединять силой вокруг одного государства, которым стал остров Сардиния.
Решающая фаза объединительного движения – 1859 год. В это время идет война с Сардинским королевством за Ломбардию и Венецию, итогом которой стало присоединение к Сардинам Ломбардии. Таким образом, к 1860 завершился процесс объединения, который не охватил лишь Венецию и Рим. Папа не хотел объединяться и при этом охранялся французскими солдатами, дело в том, что Наполеон 3 поначалу объединению, надеясь по завершению этого процесса подчинить Италию себе, но, потеряв эту надежду, начал мешать.
Единство Италии было достигнуто в 2 этапа – 1861 г. и 1870 г.
Необходима была поддержка Франции (вовлечение Италии в Крымскую войну, удачные переговоры с Наполеоном 3, который готов вступить в войну; Россия согласна с переменами в Италии, а Франция поддерживала ее в пересмотре Парижского конгресса о закрытии Черного моря).
Повод к войне: 1859 года – Италия мобилизует сравнительно небольшую армию Сардинии и Пьемонта, а австрийцы собирают гораздо большее войско и выдвигают ультиматум, требуя разоружения итальянской стороны за 3 дня, Италия отвергает, а Наполеон вступает в Италию.
Исторические итоги объединения Италии
С освобождением Рима завершилось итальянское национально-освободительное движение — Рисорджименто. Было покончено с иноземным гнетом и светской властью церкви, которые в течение многих веков оказывали пагубное воздействие на исторические судьбы Италии, закрепляя ее раздробленность и отсталость. Разрешение главной проблемы исторического развития страны - ее объединение открыло путь для общественного прогресса и завершения формирования итальянской нации.
Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій на початку ХІХ ст.Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.
На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.
Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.
Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.
Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.
В середине XIX века Италия была раздроблена на государства Апеннинского полуострова, каждое со своей формой правления. После революции 1848 года стало понятно, что Италию надо объединять силой вокруг одного государства, которым стал остров Сардиния.
Решающая фаза объединительного движения – 1859 год. В это время идет война с Сардинским королевством за Ломбардию и Венецию, итогом которой стало присоединение к Сардинам Ломбардии. Таким образом, к 1860 завершился процесс объединения, который не охватил лишь Венецию и Рим. Папа не хотел объединяться и при этом охранялся французскими солдатами, дело в том, что Наполеон 3 поначалу объединению, надеясь по завершению этого процесса подчинить Италию себе, но, потеряв эту надежду, начал мешать.
Единство Италии было достигнуто в 2 этапа – 1861 г. и 1870 г.
Необходима была поддержка Франции (вовлечение Италии в Крымскую войну, удачные переговоры с Наполеоном 3, который готов вступить в войну; Россия согласна с переменами в Италии, а Франция поддерживала ее в пересмотре Парижского конгресса о закрытии Черного моря).
Повод к войне: 1859 года – Италия мобилизует сравнительно небольшую армию Сардинии и Пьемонта, а австрийцы собирают гораздо большее войско и выдвигают ультиматум, требуя разоружения итальянской стороны за 3 дня, Италия отвергает, а Наполеон вступает в Италию.
Исторические итоги объединения Италии
С освобождением Рима завершилось итальянское национально-освободительное движение — Рисорджименто. Было покончено с иноземным гнетом и светской властью церкви, которые в течение многих веков оказывали пагубное воздействие на исторические судьбы Италии, закрепляя ее раздробленность и отсталость. Разрешение главной проблемы исторического развития страны - ее объединение открыло путь для общественного прогресса и завершения формирования итальянской нации.
На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.
Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.
Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.
Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.