История Древней Руси охватывает период с образования во второй половине IX века Киевской Руси до татаро-монгольского нашествия.
К середине IX века (согласно летописной хронологии в 862 году) на севере европейской России в районе Приильменья сложился крупный союз из ряда восточно-славянских, финно-угорских и балтских племён, под властью князей династии Рюриковичей, основавших централизованное государство. В 882 году новгородский князь Олег захватил Киев, тем самым объединив под одной властью северные и южные земли восточных славян. В результате успешных военных походов и дипломатических усилий киевских правителей в состав нового государства вошли земли всех восточнославянских, а также некоторых финно-угорских, балтских, тюркских племён. Параллельно шёл процесс славянской колонизации северо-востока Русской земли.
Киевская Русь являлась крупнейшим государственным образованием Европы, боролась за доминирующее положение в Восточной Европе и Черноморском регионе с Византийской империей. При князе Владимире в 988 году Русь приняла христианство. Князь Ярослав Мудрый утвердил первый русский свод законов — Русскую Правду. В 1132 году после смерти киевского князя Мстислава Владимировича начался распад Киевской Руси на ряд самостоятельных княжеств: Новгородская земля, Владимиро-Суздальское княжество, Галицко-Волынское княжество, Черниговское княжество, Рязанское княжество, Полоцкое княжество и другие. При этом Киев оставался объектом борьбы между наиболее сильными княжескими ветвями, а Киевская земля считалась коллективным владением Рюриковичей.
В Северо-Восточной Руси с середины XII века возвышается Владимиро-Суздальское княжество, его правители (Андрей Боголюбский, Всеволод Большое Гнездо), ведя борьбу за Киев, оставляли своей основной резиденцией Владимир, что привело к его возвышению в качестве нового общерусского центра. Также наиболее могущественными княжествами были Черниговское, Галицко-Волынское и Смоленское. В 1237—1240 годах большинство русских земель подверглись разрушительному нашествию Батыя. Киев, Чернигов, Переяславль, Владимир, Галич, Рязань и другие центры русских княжеств были разрушены, южные и юго-восточные окраины утратили значительную часть оседлого населения.
Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров’ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У “Повісті минулих літ” Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.
Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з’являється бояр, які стають правлячою суспільною групою.
У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях («снемах»). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.
Боярська рада (дума) — в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства (старців градських – потомків місцевої родоплемінної знаті), княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції боярської ради був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.
Боярська рада не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради в період феодальної роздробленості. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора – великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю.
История Древней Руси охватывает период с образования во второй половине IX века Киевской Руси до татаро-монгольского нашествия.
К середине IX века (согласно летописной хронологии в 862 году) на севере европейской России в районе Приильменья сложился крупный союз из ряда восточно-славянских, финно-угорских и балтских племён, под властью князей династии Рюриковичей, основавших централизованное государство. В 882 году новгородский князь Олег захватил Киев, тем самым объединив под одной властью северные и южные земли восточных славян. В результате успешных военных походов и дипломатических усилий киевских правителей в состав нового государства вошли земли всех восточнославянских, а также некоторых финно-угорских, балтских, тюркских племён. Параллельно шёл процесс славянской колонизации северо-востока Русской земли.
Киевская Русь являлась крупнейшим государственным образованием Европы, боролась за доминирующее положение в Восточной Европе и Черноморском регионе с Византийской империей. При князе Владимире в 988 году Русь приняла христианство. Князь Ярослав Мудрый утвердил первый русский свод законов — Русскую Правду. В 1132 году после смерти киевского князя Мстислава Владимировича начался распад Киевской Руси на ряд самостоятельных княжеств: Новгородская земля, Владимиро-Суздальское княжество, Галицко-Волынское княжество, Черниговское княжество, Рязанское княжество, Полоцкое княжество и другие. При этом Киев оставался объектом борьбы между наиболее сильными княжескими ветвями, а Киевская земля считалась коллективным владением Рюриковичей.
В Северо-Восточной Руси с середины XII века возвышается Владимиро-Суздальское княжество, его правители (Андрей Боголюбский, Всеволод Большое Гнездо), ведя борьбу за Киев, оставляли своей основной резиденцией Владимир, что привело к его возвышению в качестве нового общерусского центра. Также наиболее могущественными княжествами были Черниговское, Галицко-Волынское и Смоленское. В 1237—1240 годах большинство русских земель подверглись разрушительному нашествию Батыя. Киев, Чернигов, Переяславль, Владимир, Галич, Рязань и другие центры русских княжеств были разрушены, южные и юго-восточные окраины утратили значительную часть оседлого населения.
Объяснение:
фух
Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров’ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У “Повісті минулих літ” Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.
Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з’являється бояр, які стають правлячою суспільною групою.
У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях («снемах»). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.
Боярська рада (дума) — в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства (старців градських – потомків місцевої родоплемінної знаті), княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції боярської ради був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.
Боярська рада не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради в період феодальної роздробленості. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора – великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю.