По одной из версий, большое объединение гуннов (известное из китайских источников под названием «хунну» или «сюнну») в конце III века до н. э. образовалось на территории Северного Китая, со II века н. э. появилось в степях Северного Причерноморья. «Хунну», согласно китайским летописям, где-то на стыке эр начали свой медленный марш на запад.
Найдено и археологическое подтверждение того, что попутно они основывали свои кочевые государства то в Северной Монголии, то ещё далее на запад.
О происхождении гуннов известно благодаря китайцам, которые называли «хунну» (или «сюнну») народом, кочевавшим в степях Забайкалья и Монголии за 7 веков до Аттилы. Последние сообщения о гуннах касаются не Аттилы и даже не его сыновей, а далёкого потомка Мундо, который служил при дворе императора Юстиниана.
Гунны могут быть по происхождению тюрками или прототюрками. Эта версия поддерживается некоторыми лингвистами. Некоторые считают гуннов первой группой тюрков, которая вторглась в Европу.
Подтверждает эту версию факты сходства названий и имен в тюркских и гуннских языках, а также схожесть гуннской и тюркской системы управления племенами. Многие находят связь между гуннами и современными уйгурами в Китае.
Название гунны в источниках тех времен смешивается с названием булгары, т.е. названием союза племен, которое создало государство Болгарию, позже распавшуюся на Волжскую и Дунайскую Болгарии.
Гуннский союз народов образовался во II—IV вв., путём смешения разных племен Великой Евразийской Степи, Приволжья и Приуралья, среди этих племен были предки современных тюркоязычных, угро-финских и славянских народов. В китайских источниках упоминаются как хунну или сюнну.
Племенная группа алтайского типа (тюркские, монгольские, тунгусо-маньчжурские языки), вторгшаяся в 70-х годах IV в. н. э. в Восточную Европу в результате длительного продвижения к западу от границ Китая. Гунны создали огромное государство от Волги до Рейна. При полководце и правителе Аттиле пытались завоевать весь романский запад (середина 5 в.).
Центр гуннов находился в Паннонии, где позже обосновались авары, а затем — венгры. В состав гуннской монархии в середине V в. входило, помимо собственно гуннских (алтайских) племен, множество других, и в том числе германцев, алан, славян.
В 70-х годах IV века гунны покорили аланов на Северном Кавказе, а затем разгромили государство Германариха, что послужило импульсом к Великому переселению народов.
Гунны подчинили большую часть остготов (они жили в низовьях Днепра) и заставили вестготов (живших в низовьях Днестра) отступить во Фракию (в восточной части Балканского полуострова, между Эгейским, Чёрным и Мраморным морями).
Затем, пройдя в 395 году через Кавказ, опустошили Сирию и Каппадокию (в Малой Азии) и около этого же времени, обосновавшись в Паннонии (римской провинции на правом берегу Дуная, ныне — территория Венгрии), совершали оттуда набеги на Восточную Римскую империю (по отношению к Западной Римской империи до середины V века гунны выступали как союзники в борьбе против германских племён). Покорённые племена они облагали данью и принуждали участвовать в своих военных походах.
Наибольшего территориального расширения и мощи гуннский союз племен (в него, кроме булгар, уже входили остготы, герулы, гепиды, а также некоторые другие германские и негерманские племена) достиг при Аттиле (правил в 434—453 годах). В 451 году гунны вторглись в Галлию, и на Каталаунских полях были разбиты римлянами и их союзниками вестготами.
После смерти Аттилы возникшими среди гуннов распрями воспользовались покорённые ими гепиды, возглавившие восстание германских племён против гуннов. В 455 году в битве при реке Недао в Паннонии гунны были разбиты и ушли в Причерноморье: мощный союз распался. Попытки гуннов прорваться на Балканский полуостров в 469 году потерпели неудачу. Постепенно гунны исчезли как народ, хотя их имя ещё долго встречалось в качестве общего наименования кочевников Причерноморья.
У гуннов не было постоянных жилищ, они кочевали вместе со своим скотом и даже не строили шалашей. Кочевали по степям, заходили в лесостепи. Совсем не занимались земледелием. Всё своё имущество, включая детей и стариков, они возили в кибитках на колёсах. Из-за лучших пастбищ они вступали в борьбу с ближними и дальними соседями, построившись клином и издавая при этом грозный завывающий крик.
Гунны изобрели мощный дальнобойный лук, который достигал в длину более полутора метров. Он делался составным, а для большей прочности и упругости его укрепляли накладками из кости и рогов животных. Стрелы употреблялись не только с костяными наконечниками, но с железными и бронзовыми. Делали и стрелы-свистунки, прикрепляя к ним костяные просверленные шарики, издававшие в полете устрашающий свист. Лук вкладывался в особый футляр и прикреплялся к поясу слева, а стрелы находились в колчане за спиной воина справа.
У Західній Європі цю епоху називають ранній сучасниий європейський період, що включає в себе протестантську Реформацію, Європейські релігійні війни, Епоху Великих географічних відкриттів і початку європейського колоніалізму, зростання сильного централізованого уряду, початок формування національним держав, які є прямими попередниками сучасних держав, епоху тництва і наукових досягнень першого етапу Промислової революції. Поява культурного і політичного домінування Західного Світу протягом цього періоду відома як Велика дивергенція.
Раннього сучасний період закінчується Французькою революцією, Наполеонівськими війнами і ліквідацією Священної Римської імперії на Віденському конгресі. В кінці раннього сучасного періоду Британська та Російська імперії перетворилися на світові держави, в той час як три великі Азіатські імперії раннього сучасного періоду, Османська Туреччина, Індія Моголів та Китай Цінь, увійшли у період стагнації або занепаду.
Відродження та «ранній новий час»
Вислів «ранній новий час» часто вважають тотожним терміну Відродження. Проте, «Відродження» правильно вживати у відношенні до ряду різноманітних культурних подій, які сталися за кілька сотень років у різних частинах Європи — особливо у центральній і північній Італії — і, охоплює перехідний період від пізньосередньовічної цивілізації до початку раннього нового періоду. В образотворчому мистецтві і архітектурі, термін «ранній новий час» не є прийнятним, тому що епоха Відродження виразно відрізняється від нього. Визначення «ранній новий час» може стосувати лише при вивченні літератури цього періоду. Європейська музика раннього сучасного періоду, як правило, ділиться на музикуВідродження і Бароко. Так само, філософія поділяється на філософію Відродження тництва. Інші галузі відзначаються набагато більшою послідовністю протягом усього періоду, наприклад війна і наука.
Європейські королівства та культурні рухи
У ранній сучасний період Священна Римська імперія об'єднувала землі Центральної Європи під владою імператора Священної Римської імперії. Першим імператором Священної Римської імперії був Оттон I. Імперія проіснувала до 1806 р. і була ліквідована в ході Наполеонівських війн, а останній імператор Франц II відмовився від престолу. Незважаючи на свою назву, протягом більшої частини своєї історії імперія не включала Рим в межах своїх кордонів.
Відродження було культурним рухом, яке охопило період 14—17 століття, що почався в Італії в епоху пізнього середньовіччя, а потім поширився на всю Європу. Термін також використовується більш вільно як означення історичного періоду, але період Відродження не був рівномірним по всій Європі, це узагальне використання терміну. Як культурний рух, Відродження охоплює початок навчання на основі класичних античних джерел, розвиток лінійної перспективи в живописі, і поступове, але широке поширення освітньої реформи.
По одной из версий, большое объединение гуннов (известное из китайских источников под названием «хунну» или «сюнну») в конце III века до н. э. образовалось на территории Северного Китая, со II века н. э. появилось в степях Северного Причерноморья. «Хунну», согласно китайским летописям, где-то на стыке эр начали свой медленный марш на запад.
Найдено и археологическое подтверждение того, что попутно они основывали свои кочевые государства то в Северной Монголии, то ещё далее на запад.
О происхождении гуннов известно благодаря китайцам, которые называли «хунну» (или «сюнну») народом, кочевавшим в степях Забайкалья и Монголии за 7 веков до Аттилы. Последние сообщения о гуннах касаются не Аттилы и даже не его сыновей, а далёкого потомка Мундо, который служил при дворе императора Юстиниана.
Гунны могут быть по происхождению тюрками или прототюрками. Эта версия поддерживается некоторыми лингвистами. Некоторые считают гуннов первой группой тюрков, которая вторглась в Европу.
Подтверждает эту версию факты сходства названий и имен в тюркских и гуннских языках, а также схожесть гуннской и тюркской системы управления племенами. Многие находят связь между гуннами и современными уйгурами в Китае.
Название гунны в источниках тех времен смешивается с названием булгары, т.е. названием союза племен, которое создало государство Болгарию, позже распавшуюся на Волжскую и Дунайскую Болгарии.
Гуннский союз народов образовался во II—IV вв., путём смешения разных племен Великой Евразийской Степи, Приволжья и Приуралья, среди этих племен были предки современных тюркоязычных, угро-финских и славянских народов. В китайских источниках упоминаются как хунну или сюнну.
Племенная группа алтайского типа (тюркские, монгольские, тунгусо-маньчжурские языки), вторгшаяся в 70-х годах IV в. н. э. в Восточную Европу в результате длительного продвижения к западу от границ Китая. Гунны создали огромное государство от Волги до Рейна. При полководце и правителе Аттиле пытались завоевать весь романский запад (середина 5 в.).
Центр гуннов находился в Паннонии, где позже обосновались авары, а затем — венгры. В состав гуннской монархии в середине V в. входило, помимо собственно гуннских (алтайских) племен, множество других, и в том числе германцев, алан, славян.
В 70-х годах IV века гунны покорили аланов на Северном Кавказе, а затем разгромили государство Германариха, что послужило импульсом к Великому переселению народов.
Гунны подчинили большую часть остготов (они жили в низовьях Днепра) и заставили вестготов (живших в низовьях Днестра) отступить во Фракию (в восточной части Балканского полуострова, между Эгейским, Чёрным и Мраморным морями).
Затем, пройдя в 395 году через Кавказ, опустошили Сирию и Каппадокию (в Малой Азии) и около этого же времени, обосновавшись в Паннонии (римской провинции на правом берегу Дуная, ныне — территория Венгрии), совершали оттуда набеги на Восточную Римскую империю (по отношению к Западной Римской империи до середины V века гунны выступали как союзники в борьбе против германских племён). Покорённые племена они облагали данью и принуждали участвовать в своих военных походах.
Наибольшего территориального расширения и мощи гуннский союз племен (в него, кроме булгар, уже входили остготы, герулы, гепиды, а также некоторые другие германские и негерманские племена) достиг при Аттиле (правил в 434—453 годах). В 451 году гунны вторглись в Галлию, и на Каталаунских полях были разбиты римлянами и их союзниками вестготами.
После смерти Аттилы возникшими среди гуннов распрями воспользовались покорённые ими гепиды, возглавившие восстание германских племён против гуннов. В 455 году в битве при реке Недао в Паннонии гунны были разбиты и ушли в Причерноморье: мощный союз распался. Попытки гуннов прорваться на Балканский полуостров в 469 году потерпели неудачу. Постепенно гунны исчезли как народ, хотя их имя ещё долго встречалось в качестве общего наименования кочевников Причерноморья.
У гуннов не было постоянных жилищ, они кочевали вместе со своим скотом и даже не строили шалашей. Кочевали по степям, заходили в лесостепи. Совсем не занимались земледелием. Всё своё имущество, включая детей и стариков, они возили в кибитках на колёсах. Из-за лучших пастбищ они вступали в борьбу с ближними и дальними соседями, построившись клином и издавая при этом грозный завывающий крик.
Гунны изобрели мощный дальнобойный лук, который достигал в длину более полутора метров. Он делался составным, а для большей прочности и упругости его укрепляли накладками из кости и рогов животных. Стрелы употреблялись не только с костяными наконечниками, но с железными и бронзовыми. Делали и стрелы-свистунки, прикрепляя к ним костяные просверленные шарики, издававшие в полете устрашающий свист. Лук вкладывался в особый футляр и прикреплялся к поясу слева, а стрелы находились в колчане за спиной воина справа.
Объяснение:
У Західній Європі цю епоху називають ранній сучасниий європейський період, що включає в себе протестантську Реформацію, Європейські релігійні війни, Епоху Великих географічних відкриттів і початку європейського колоніалізму, зростання сильного централізованого уряду, початок формування національним держав, які є прямими попередниками сучасних держав, епоху тництва і наукових досягнень першого етапу Промислової революції. Поява культурного і політичного домінування Західного Світу протягом цього періоду відома як Велика дивергенція.
Раннього сучасний період закінчується Французькою революцією, Наполеонівськими війнами і ліквідацією Священної Римської імперії на Віденському конгресі. В кінці раннього сучасного періоду Британська та Російська імперії перетворилися на світові держави, в той час як три великі Азіатські імперії раннього сучасного періоду, Османська Туреччина, Індія Моголів та Китай Цінь, увійшли у період стагнації або занепаду.
Відродження та «ранній новий час»
Вислів «ранній новий час» часто вважають тотожним терміну Відродження. Проте, «Відродження» правильно вживати у відношенні до ряду різноманітних культурних подій, які сталися за кілька сотень років у різних частинах Європи — особливо у центральній і північній Італії — і, охоплює перехідний період від пізньосередньовічної цивілізації до початку раннього нового періоду. В образотворчому мистецтві і архітектурі, термін «ранній новий час» не є прийнятним, тому що епоха Відродження виразно відрізняється від нього. Визначення «ранній новий час» може стосувати лише при вивченні літератури цього періоду. Європейська музика раннього сучасного періоду, як правило, ділиться на музикуВідродження і Бароко. Так само, філософія поділяється на філософію Відродження тництва. Інші галузі відзначаються набагато більшою послідовністю протягом усього періоду, наприклад війна і наука.
Європейські королівства та культурні рухи
У ранній сучасний період Священна Римська імперія об'єднувала землі Центральної Європи під владою імператора Священної Римської імперії. Першим імператором Священної Римської імперії був Оттон I. Імперія проіснувала до 1806 р. і була ліквідована в ході Наполеонівських війн, а останній імператор Франц II відмовився від престолу. Незважаючи на свою назву, протягом більшої частини своєї історії імперія не включала Рим в межах своїх кордонів.
Відродження було культурним рухом, яке охопило період 14—17 століття, що почався в Італії в епоху пізнього середньовіччя, а потім поширився на всю Європу. Термін також використовується більш вільно як означення історичного періоду, але період Відродження не був рівномірним по всій Європі, це узагальне використання терміну. Як культурний рух, Відродження охоплює початок навчання на основі класичних античних джерел, розвиток лінійної перспективи в живописі, і поступове, але широке поширення освітньої реформи.
Объяснение: