Які соціальні проблеми існували на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.? 2. Як розвивався український національний рух на західноукраїнських землях у цей період? 3. Що таке рутенство? Чим була обумовлена його поява?
Початок революційних подій у Східній Галичині. У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція. «Весна народів», як її називали сучасники, швидко поширилася на італійські та німецькі землі, Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати загальноімперського парламенту), який мав прийняти нові закони.
У Галичині, коли сюди надійшли повідомлення про віденські події, першими активізувалися поляки. Вони стали вимагати надання широкої автономії Галичині, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Поляки запропонували лідерам галицьких русинів приєднатися до них. Однак надавати будь-які національно-культурні права русинам вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща».
13 квітня у Львові поляки створили свій представницький орган — Центральну раду народову, стали формувати окружні польські ради й загони національної гвардії. У відповідь на це галицькі русини 2 травня 1848 р. створили Головну руську раду. Її поява фактично заперечувала наміри поляків виступати від усього населення Галичини.
Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин на західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р., на третій день революції, угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини.
У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянам права власності на землю, яку вони обробляли, було оголошено 22 квітня. Улітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, австрійська влада рішенням від 9 серпня поширила на ці землі дію законів, прийнятих стосовно селян Галичини.
Унаслідок аграрної реформи 1848 р. було ліквідовано залишки старих зв’язків між селянами й землевласниками. Панщину було скасовано, селяни стали власниками землі. Відтепер вільний селянин почав відігравати помітну роль у суспільно-політичному житті.
Революція — докорінні зміни в розвитку яких-небудь явищ природи, суспільства виробництва, науці.
Головна руська рада — орган громадського самоврядування українців, утворений 2 травня 1848 р. у Львові на хвилі піднесення революційного руху в східній Галичині.
Діяльність Головної руської ради. Головна руська рада складалася із 30 постійних членів, із яких одну половину становили представники греко-католицького духовенства, другу — світська інтелігенція. Рада поділялася на окремі відділи — політичних прав, шкільництва, селянських справ тощо. Установлювалися зв’язки з українцями Буковини та Закарпаття. Рада організувала власну національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби з угорськими повстанцями — загони народної самооборони й батальйони гірських стрільців. Першим головою Ради було обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792—1863).
Єпископ Григорій Яхимович був важливою постаттю в тогочасному українському відродженні краю, за що історики називають його «володарем духовної української держави». Він був священиком церкви Св. Варвари у Відні, де й здобув богословську освіту. Після повернення у Східну Галичину працював ректором і професором львівського університету. Під час революції 1848—1849 рр. був одним з ініціаторів створення Головної руської ради — окремого українського органу місцевого самоврядування, метою діяльності якого була протидія польському впливу в краї. Він був учасником Собору руських вчених, учасником першого загальноімперського рейхстагу від Галичини, де послідовно обстоював права русинської спільноти в краї. із 1848 р. став перемишльським єпископом, а з 1860 р. — львівським митрополитом.
У своїх вимогах Головна руська рада виступала за:
• запровадження української мови в школах та діловодстві краю;
• забезпечення для українців, як і для поляків, рівних можливостей обіймати адміністративні посади;
• можливість призначати на посади в адміністрації краю лише тих чиновників, які володіють українською мовою.
У першому номері заснованої Радою щотижневої газети «Зоря Галицька» від 15 травня 1848 р. містилася відозва до галицьких русинів, де були сформульовані програмові засади її діяльності.
Коротко: основная причина была в том, что Европе были нужны новые земли, в Европе мало полезных ископаемых и мало земли. Поэтому появилась необходимость исследования и завоевания новых земель.
Следствия: 1. Сокращение численности коренного населения; 2. Истощение богатств завоеванных земель. 3. Уничтожение культур народов (особенно государства инков - оно было развитым, ничуть не менее развитым, чем Испания или Португалия) ; 4. Было и хорошее - экспорт технологий из Европы в колониальные земли. 5. Для Европы - новые земли, богатые полезными ископаемыми. 6. Но.. . новые болезни, которых в Европе не было (например, желтая лихорадка, тропические лихорадки и пр... ) 7. В некоторых странах население оказывало очень серьезное сопротивление колонизаторам (испанский король Филипп говорил о Чили, что страна стоила ему цвета испанского дворянства)
Колониализм и его последствия остаются сегодня одной из наиболее спорных проблем мировой истории. Что принесла европейская колонизация народам Африки, Латинской Америки и Азии? Безусловно, во многих своих проявлениях она обернулась позором для европейцев. В колониальных войнах гибли массы коренного населения; введенная колонизаторами в практику работорговля привела в XVI–XIX веках к сокращению населения африканского континента на 16 млн человек [6]. В Европу в гигантских объемах экспортировались золото и драгоценные камни, редкие породы дерева, полезные ископаемые и т. д. Но именно колонизаторы положили начало тем отраслям промышленности и сельского хозяйства, которые подчас и сегодня остаются важнейшими для экономики стран «периферии» . Разработка алмазов в Африке, металлов в Латинской Америке, даже возделывание чая на Цейлоне и выращивание каучуковых деревьев в Малайзии – все это было бы невозможно без вмешательства европейцев. Накануне Первой мировой войны хозяйственным лидером планеты стали США, объединившие, как известно, бывшие британские, французские и испанские колониальные владения, а Аргентина, также бывшая испанская колония, заняла седьмую строку в списке крупнейших экономик.
История не знает сослагательного наклонения. Поэтому успехи и неудачи одних стран приходится сравнивать с успехами и неудачами других, а не с тем, какими могли бы быть их собственные успехи и неудачи при ином повороте событий. В таком свете современное положение Третьего мира выглядит удручающим. Но многие ужасы этого положения следует поставить «в заслугу» правительствам и народам самих этих стран. Людские потери в колониальных войнах были огромны, но лишь с 1988 по 2001 год в семи основных конфликтах в Африке было убито не менее 6,3 млн человек [7]. Начиная с 1973-го население континента растет быстрее валового национального продукта (ВНП) составляющих его стран; как следствие, уровень жизни и даже ее продолжительность, считавшаяся главным завоеванием постколониальной эпохи, начинают снижаться [8]. При этом потери природных ресурсов несопоставимы с любыми грабежами, на которые были колонизаторы.
Мы далеки от того, чтобы рассматривать европейскую колонизацию как благо для народов стран мировой «периферии» , но остается фактом, что именно после того как распались европейские колониальные империи, разрыв в благосостоянии граждан «первого» и Третьего мира стал расти особенно быстрыми темпами. Если в начале XIX века средние доходы в расчете на душу населения в развитом мире превосходили показатели стран, ныне относящихся к развивающимся, в 1,5–3 раза, а в середине ХХ – в 7–9 раз, то существующий в наши дни разрыв составляет 50–75 раз [9]. В какой мере новый виток глобализации ускорил данный процесс? Вызвано ли нарастание разрыва обнищанием населения периферийных регионов? Отличается ли современная глобализация от ее предшествующих стадий?
Які соціальні проблеми існували на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.? 2. Як розвивався український національний рух на західноукраїнських землях у цей період? 3. Що таке рутенство? Чим була обумовлена його поява?
Початок революційних подій у Східній Галичині. У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція. «Весна народів», як її називали сучасники, швидко поширилася на італійські та німецькі землі, Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати загальноімперського парламенту), який мав прийняти нові закони.
У Галичині, коли сюди надійшли повідомлення про віденські події, першими активізувалися поляки. Вони стали вимагати надання широкої автономії Галичині, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Поляки запропонували лідерам галицьких русинів приєднатися до них. Однак надавати будь-які національно-культурні права русинам вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща».
13 квітня у Львові поляки створили свій представницький орган — Центральну раду народову, стали формувати окружні польські ради й загони національної гвардії. У відповідь на це галицькі русини 2 травня 1848 р. створили Головну руську раду. Її поява фактично заперечувала наміри поляків виступати від усього населення Галичини.
Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин на західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р., на третій день революції, угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини.
У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянам права власності на землю, яку вони обробляли, було оголошено 22 квітня. Улітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, австрійська влада рішенням від 9 серпня поширила на ці землі дію законів, прийнятих стосовно селян Галичини.
Унаслідок аграрної реформи 1848 р. було ліквідовано залишки старих зв’язків між селянами й землевласниками. Панщину було скасовано, селяни стали власниками землі. Відтепер вільний селянин почав відігравати помітну роль у суспільно-політичному житті.
Революція — докорінні зміни в розвитку яких-небудь явищ природи, суспільства виробництва, науці.
Головна руська рада — орган громадського самоврядування українців, утворений 2 травня 1848 р. у Львові на хвилі піднесення революційного руху в східній Галичині.
Діяльність Головної руської ради. Головна руська рада складалася із 30 постійних членів, із яких одну половину становили представники греко-католицького духовенства, другу — світська інтелігенція. Рада поділялася на окремі відділи — політичних прав, шкільництва, селянських справ тощо. Установлювалися зв’язки з українцями Буковини та Закарпаття. Рада організувала власну національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби з угорськими повстанцями — загони народної самооборони й батальйони гірських стрільців. Першим головою Ради було обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792—1863).
Єпископ Григорій Яхимович був важливою постаттю в тогочасному українському відродженні краю, за що історики називають його «володарем духовної української держави». Він був священиком церкви Св. Варвари у Відні, де й здобув богословську освіту. Після повернення у Східну Галичину працював ректором і професором львівського університету. Під час революції 1848—1849 рр. був одним з ініціаторів створення Головної руської ради — окремого українського органу місцевого самоврядування, метою діяльності якого була протидія польському впливу в краї. Він був учасником Собору руських вчених, учасником першого загальноімперського рейхстагу від Галичини, де послідовно обстоював права русинської спільноти в краї. із 1848 р. став перемишльським єпископом, а з 1860 р. — львівським митрополитом.
У своїх вимогах Головна руська рада виступала за:
• запровадження української мови в школах та діловодстві краю;
• забезпечення для українців, як і для поляків, рівних можливостей обіймати адміністративні посади;
• можливість призначати на посади в адміністрації краю лише тих чиновників, які володіють українською мовою.
У першому номері заснованої Радою щотижневої газети «Зоря Галицька» від 15 травня 1848 р. містилася відозва до галицьких русинів, де були сформульовані програмові засади її діяльності.
Коротко: основная причина была в том, что Европе были нужны новые земли, в Европе мало полезных ископаемых и мало земли. Поэтому появилась необходимость исследования и завоевания новых земель.
Следствия: 1. Сокращение численности коренного населения; 2. Истощение богатств завоеванных земель. 3. Уничтожение культур народов (особенно государства инков - оно было развитым, ничуть не менее развитым, чем Испания или Португалия) ; 4. Было и хорошее - экспорт технологий из Европы в колониальные земли. 5. Для Европы - новые земли, богатые полезными ископаемыми. 6. Но.. . новые болезни, которых в Европе не было (например, желтая лихорадка, тропические лихорадки и пр... ) 7. В некоторых странах население оказывало очень серьезное сопротивление колонизаторам (испанский король Филипп говорил о Чили, что страна стоила ему цвета испанского дворянства)
Колониализм и его последствия остаются сегодня одной из наиболее спорных проблем мировой истории. Что принесла европейская колонизация народам Африки, Латинской Америки и Азии? Безусловно, во многих своих проявлениях она обернулась позором для европейцев. В колониальных войнах гибли массы коренного населения; введенная колонизаторами в практику работорговля привела в XVI–XIX веках к сокращению населения африканского континента на 16 млн человек [6]. В Европу в гигантских объемах экспортировались золото и драгоценные камни, редкие породы дерева, полезные ископаемые и т. д. Но именно колонизаторы положили начало тем отраслям промышленности и сельского хозяйства, которые подчас и сегодня остаются важнейшими для экономики стран «периферии» . Разработка алмазов в Африке, металлов в Латинской Америке, даже возделывание чая на Цейлоне и выращивание каучуковых деревьев в Малайзии – все это было бы невозможно без вмешательства европейцев. Накануне Первой мировой войны хозяйственным лидером планеты стали США, объединившие, как известно, бывшие британские, французские и испанские колониальные владения, а Аргентина, также бывшая испанская колония, заняла седьмую строку в списке крупнейших экономик.
История не знает сослагательного наклонения. Поэтому успехи и неудачи одних стран приходится сравнивать с успехами и неудачами других, а не с тем, какими могли бы быть их собственные успехи и неудачи при ином повороте событий. В таком свете современное положение Третьего мира выглядит удручающим. Но многие ужасы этого положения следует поставить «в заслугу» правительствам и народам самих этих стран. Людские потери в колониальных войнах были огромны, но лишь с 1988 по 2001 год в семи основных конфликтах в Африке было убито не менее 6,3 млн человек [7]. Начиная с 1973-го население континента растет быстрее валового национального продукта (ВНП) составляющих его стран; как следствие, уровень жизни и даже ее продолжительность, считавшаяся главным завоеванием постколониальной эпохи, начинают снижаться [8]. При этом потери природных ресурсов несопоставимы с любыми грабежами, на которые были колонизаторы.
Мы далеки от того, чтобы рассматривать европейскую колонизацию как благо для народов стран мировой «периферии» , но остается фактом, что именно после того как распались европейские колониальные империи, разрыв в благосостоянии граждан «первого» и Третьего мира стал расти особенно быстрыми темпами. Если в начале XIX века средние доходы в расчете на душу населения в развитом мире превосходили показатели стран, ныне относящихся к развивающимся, в 1,5–3 раза, а в середине ХХ – в 7–9 раз, то существующий в наши дни разрыв составляет 50–75 раз [9]. В какой мере новый виток глобализации ускорил данный процесс? Вызвано ли нарастание разрыва обнищанием населения периферийных регионов? Отличается ли современная глобализация от ее предшествующих стадий?
Объяснение: