Для территориального определения группы княжеств на руси, обосновавшихся между волгой и окой в ix-xii веках, был принят в обиход термин «северо-восточная русь». под ним подразумевались земли, расположенные в пределах ростова, суздали, владимира. применимы были также и синонимичные термины, отражающие объединение государственных образований в разные годы – «ростово-суздальское княжество», «владимиро-суздальское княжество», а также «великое княжество владимирское». во второй половине xiii века русь, которую называли северо-восточной, фактически перестает существовать – тому поспособствовали многие события. великие князья ростовские все три княжества северо-восточной руси объединяли одни и те же земли, менялись в разные годы лишь столицы и правители. первым городом, построенным в этих краях, был ростов великий, в летописях упоминания о нем датированы 862 годом н. э. до его основания проживали здесь племена меря и весь, относящиеся к финно-уграм. славянским племенам подобная картина пришлась не по душе, и они – кривичи, вятичи, ильменские словены – стали активно заселять эти земли. после образования ростова, который входил в пятерку крупнейших городов, находящихся под правлением киевского князя олега, упоминания о меря и веси стали реже появляться в летописях. некоторое время ростовом правили ставленники киевских князей, но в 987 году княжеством уже ярослав мудрый – сын владимира, князя киевского. с 1010-го – борис владимирович. до 1125 года, когда столица была перенесена из ростова в суздаль, княжество переходило из рук в руки то к киевским владыкам, то имело собственных правителей. самые знаменитые князья ростовские – владимир мономах и юрий долгорукий – немало сделали для того, чтобы развитие северо-восточной руси вело к процветанию этих земель, но вскоре тот же долгорукий перенес столицу в суздаль, где и правил до 1149 года. но им были возведены многочисленные крепости и соборы в стиле все того же крепостного строения с утяжеленностью пропорций, приземистостью. при долгоруком развивались письменность, прикладное искусство. наследие ростова.значение ростова было, тем не менее, довольно существенным для тех лет. в летописях 913-988 гг. часто встречается выражение «ростовская земля» - территория, богатая дичью, промыслами, ремеслами, деревянным и каменным зодчеством. в 991 году одна из старейших епархий на руси – ростовская – была образована здесь не случайно. на тот момент город являлся центром княжества северо-восточной руси, вел интенсивную торговлю с другими населенными пунктами, в ростов стекались ремесленники, строители, все князья старались иметь боеспособное войско. повсеместно, особенно в отделенных от киева землях, пропагандировалась новая вера. после переезда юрия долгорукого в суздаль ростовом некоторое время правил изяслав мстиславович, но постепенно влияние города окончательно сошло на нет, и о нем в летописях стали упоминать крайне редко. центр княжества на полвека переносится в суздаль. феодальная знать возводила для себя хоромы, в то время как ремесленники и крестьяне в деревянных избах. их жилища больше напоминали подвалы, предметы обихода были в основном деревянными. но в освещенных лучинами помещениях рождались непревзойденные изделия, одежда, предметы роскоши. все, что знать носила на себе и чем украшала свои терема, производилось руками крестьян и ремесленников. чудная культура северо-восточной руси создавалась под соломенными крышами деревянных изб. ростово-суздальское княжество за тот короткий период, пока центром северо-восточной руси была суздаль, княжеством успели править всего три князя. кроме самого юрия, его сыновья – василько юрьевич и андрей юрьевич, прозванный боголюбским, а затем, после перенесения столицы во владимир (в 1169 году), в суздали год властвовал мстислав ростиславович безокий, но особой роли в российской он не сыграл. все князья северо-восточной руси происходили от рюриковичей, но не каждый оказался достойным своего рода. новая столица княжества было несколько моложе ростова и изначально упоминалась как суждаль. считается, что свое название город получил от слов «зиждить», или «созидать». первое время после образования суздаль представляла собой укрепленную крепость и княжескими наместниками. в первые годы xii века наметилось некоторое развитие города, тогда как ростов стал медленно, но верно приходить в упадок. и в 1125 году, как уже упоминалось, юрий долгорукий покинул некогда великий ростов. при юрии, который более известен как основатель москвы, произошли и другие немаловажные для руси события. так, именно в период правления долгорукого северо-восточные княжества навсегда обособились от киева. огромную роль в этом сыграл и один из сыновей юрия – андрей боголюбский, который свято любил вотчину отца и не мыслил себя без нее.
Фільм про бій 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути був конче потрібен українському суспільству. Потрібен не зараз, потрібен ще 25 років тому. На жаль, в 90-х роках минулого сторіччя вітчизняний кінематограф потерпав від браку замовлень, недофінансування, відтоку кадрів та інших негараздів. Хоча, наприкінці 90-х та початку 2000-х р. було знято декілька не найгірших фільмів, присвячених козацькій добі, воїнам УПА та Другим визвольним змаганням. На жаль, період української революції 1917 –1921 р. та Перша радянсько-українська війна не надто цікавили режисерів та сценаристів. Дуже прикро, з’явись картина на зразок «Крути 1918» у 1998, чи хоча б 2008 р., може, перебіг російсько-української війни 2014– р. був би зовсім іншим. Тому що між подіями, віднесеними одна від одної на сторіччя, на подив багато спільного.
Нова війна змінила ставлення до українського кінематографу. Керманичі держави збагнули, що нам треба якось протистояти радянсько-російській культурній агресії. Нам потрібні свої герої, свій національний епос, щоб протидіяти навалі брехні, що ллється з екранів, в тому числі і вітчизняних телеканалів та кінотеатрів, заполонених у 2010-14 р. радянсько-російським теле- кінопродуктом. Наші герої це зовсім не «браткі» з 90-х, не НКВСники і не радянські солдати, які заподіяли численні злочини під час Другої світової війни. У нас, слава Богові, є ким пишатися та на кого рівнятися, й хлопці, що зупинили більшовицькі війська під Крутами – одні з тих героїв.Фільм «Крути 1918» потрібен хоча б тому, що деякі українці все ще повторюють брехню, вигадану більшовиками ще 100 років тому. «Хлопці на передовій голі та босі», «одна гвинтівка на п’ятьох», «послали хлопчиків помирати», «п’яні командири покинули школярів»… Це, та інше лайно, що все ще можна знайти в Інтернеті та на деяких телеканалах, було вигадано росіянами ще у 1918 р., щоб підірвати довіру народу до влади, посіяти ЗРАДУ в головах. Так, за 100 років росіяни не вигадали нічого нового. Зрада – ось їхня головна зброя і тоді, і зараз.
На жаль, у фільмі «Крути 1918» цьому аспектові війни приділено замало уваги. У картині не знайшлося місця подіям, що сталися через тиждень після бою під Крутами, коли 8 лютого 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова все ж таки взяли Київ і почали нищення мешканців, які не мали бажання приймати участі в «не твоїй війні». Серед страчених було декілька тисяч колишніх кадрових офіцерів царської армії, яких більшовики різали просто шаблями. Тих самих офіцерів, які не бажали цієї війни, а хотіли миру з більшовиками. Тих самих офіцерів, яких не вистачало у війську УНР. Але ж повернемося до стрічки «Крути 1918».Прикро, але донині в нас майже нема достовірних відомостей про той бій. Матвій Данилюк (1892–1994), єдиний учасник бою під Крутами, який дочекався відновлення незалежності України, був вже зовсім немолодою людиною. Більшість старшин померли в екзилі, у тому числі показаний у фільмі командир першого куреня першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького Аверкій Гончаренко. Вони залишили спогади, але дуже розрізненні, наприклад, певний час вважалось, що бій стався 29 січня, а не 30, як було насправді – дату визначали по радянським бойовим зведенням. Це все до того, що сценаристи та режисер мали певне право заповнити лакуни в цій історії, але, на мою думку, зовсім не так, як вони це зробили.
Детективно-шпигунська сюжетна лінія, пов’язана зі спробою розвідки УНР дискредитувати Володимира Ульянова (Леніна), передавши його ворогам у більшовицькому уряді документи щодо його співпраці з германським генштабом – виглядає занадто штучною, узятою взагалі з зовсім іншого, мабуть, якогось пригодницького фільму. Цей хронометраж краще було б витратити на більш детальний показ придушення більшовицького повстання на заводі «Арсенал» чи фатальних протиріч в уряді УНР.Так само непереконливою вийшла й романтична лінія стрічки. Автори вибрали дуже гарних актрис на ролі подруг студентів; на дівчат дуже приємно дивитися, й їм дійсно пасують плаття й зачіски початку XX століття. Але… Грають вони, на жаль, не дуже добре, голоси час від часу зриваються зовсім не там, де потрібно, до того ж, дівчата трохи переграють.
Свій внесок в обох випадках роблять й дуже прямолінійні режисерські прийоми. Наприклад, гілка калини в декількох кадрах, навіть там, де її ніяк не може бути, хоча б із міркувань пори року. Знову таки, обручка в долоні, як символ кохання одного персонажу до іншого – це рівень студентських курсових робіт, а це кільце буде з’являтися у фільмі декілька разів, навіть у найдивніших ситуаціях. Те ж саме стосується і плетеної хустки, яку батько (насправді це були його дід та баба) подарував гімназистові Піпському – спочатку це символ дитинства героя, потім – його смерті.
Фільм про бій 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути був конче потрібен українському суспільству. Потрібен не зараз, потрібен ще 25 років тому. На жаль, в 90-х роках минулого сторіччя вітчизняний кінематограф потерпав від браку замовлень, недофінансування, відтоку кадрів та інших негараздів. Хоча, наприкінці 90-х та початку 2000-х р. було знято декілька не найгірших фільмів, присвячених козацькій добі, воїнам УПА та Другим визвольним змаганням. На жаль, період української революції 1917 –1921 р. та Перша радянсько-українська війна не надто цікавили режисерів та сценаристів. Дуже прикро, з’явись картина на зразок «Крути 1918» у 1998, чи хоча б 2008 р., може, перебіг російсько-української війни 2014– р. був би зовсім іншим. Тому що між подіями, віднесеними одна від одної на сторіччя, на подив багато спільного.
Нова війна змінила ставлення до українського кінематографу. Керманичі держави збагнули, що нам треба якось протистояти радянсько-російській культурній агресії. Нам потрібні свої герої, свій національний епос, щоб протидіяти навалі брехні, що ллється з екранів, в тому числі і вітчизняних телеканалів та кінотеатрів, заполонених у 2010-14 р. радянсько-російським теле- кінопродуктом. Наші герої це зовсім не «браткі» з 90-х, не НКВСники і не радянські солдати, які заподіяли численні злочини під час Другої світової війни. У нас, слава Богові, є ким пишатися та на кого рівнятися, й хлопці, що зупинили більшовицькі війська під Крутами – одні з тих героїв.Фільм «Крути 1918» потрібен хоча б тому, що деякі українці все ще повторюють брехню, вигадану більшовиками ще 100 років тому. «Хлопці на передовій голі та босі», «одна гвинтівка на п’ятьох», «послали хлопчиків помирати», «п’яні командири покинули школярів»… Це, та інше лайно, що все ще можна знайти в Інтернеті та на деяких телеканалах, було вигадано росіянами ще у 1918 р., щоб підірвати довіру народу до влади, посіяти ЗРАДУ в головах. Так, за 100 років росіяни не вигадали нічого нового. Зрада – ось їхня головна зброя і тоді, і зараз.
На жаль, у фільмі «Крути 1918» цьому аспектові війни приділено замало уваги. У картині не знайшлося місця подіям, що сталися через тиждень після бою під Крутами, коли 8 лютого 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова все ж таки взяли Київ і почали нищення мешканців, які не мали бажання приймати участі в «не твоїй війні». Серед страчених було декілька тисяч колишніх кадрових офіцерів царської армії, яких більшовики різали просто шаблями. Тих самих офіцерів, які не бажали цієї війни, а хотіли миру з більшовиками. Тих самих офіцерів, яких не вистачало у війську УНР. Але ж повернемося до стрічки «Крути 1918».Прикро, але донині в нас майже нема достовірних відомостей про той бій. Матвій Данилюк (1892–1994), єдиний учасник бою під Крутами, який дочекався відновлення незалежності України, був вже зовсім немолодою людиною. Більшість старшин померли в екзилі, у тому числі показаний у фільмі командир першого куреня першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького Аверкій Гончаренко. Вони залишили спогади, але дуже розрізненні, наприклад, певний час вважалось, що бій стався 29 січня, а не 30, як було насправді – дату визначали по радянським бойовим зведенням. Це все до того, що сценаристи та режисер мали певне право заповнити лакуни в цій історії, але, на мою думку, зовсім не так, як вони це зробили.
Детективно-шпигунська сюжетна лінія, пов’язана зі спробою розвідки УНР дискредитувати Володимира Ульянова (Леніна), передавши його ворогам у більшовицькому уряді документи щодо його співпраці з германським генштабом – виглядає занадто штучною, узятою взагалі з зовсім іншого, мабуть, якогось пригодницького фільму. Цей хронометраж краще було б витратити на більш детальний показ придушення більшовицького повстання на заводі «Арсенал» чи фатальних протиріч в уряді УНР.Так само непереконливою вийшла й романтична лінія стрічки. Автори вибрали дуже гарних актрис на ролі подруг студентів; на дівчат дуже приємно дивитися, й їм дійсно пасують плаття й зачіски початку XX століття. Але… Грають вони, на жаль, не дуже добре, голоси час від часу зриваються зовсім не там, де потрібно, до того ж, дівчата трохи переграють.
Свій внесок в обох випадках роблять й дуже прямолінійні режисерські прийоми. Наприклад, гілка калини в декількох кадрах, навіть там, де її ніяк не може бути, хоча б із міркувань пори року. Знову таки, обручка в долоні, як символ кохання одного персонажу до іншого – це рівень студентських курсових робіт, а це кільце буде з’являтися у фільмі декілька разів, навіть у найдивніших ситуаціях. Те ж саме стосується і плетеної хустки, яку батько (насправді це були його дід та баба) подарував гімназистові Піпському – спочатку це символ дитинства героя, потім – його смерті.
вибери може щось підійде)