Уже в 1860 г. ворвавшиеся в Среднюю Азию российские войска оккупировали Кокандское ханство и присоединили Семиречье (юго-восточная часть казахских территорий — Старший Жуз. С этих территорий в 1864 г. и начался кровавый поход российских войск, которыми командовали генералы Веревкин и Черняев, в глубь Средней Азии. В 1865 г., был взят Ташкент, Значительную в захвате города оказало местное богатое купечество, польстясь на обещанные льготы в торговле с Россией. На территории Бухарского и Кокандского ханств в 1867 г. было образовано Туркестанское генерал-губернаторство с центром в Ташкенте, главой которого был назначен генерал Кауфман. Созданная им колониальная система управления осуществляла полный контроль над жизнью коренного населения, которое продолжало оставаться, как и при ханской власти, в приниженном положении. Во время своего генерал-губернаторства с 1857 по 1881 г. Кауфман проводил политику жестоких репрессий против местного населения в случае неповиновения, что вызвало неоднократные восстания, самым крупным из которых было Кокандское восстание 1873 — 1776 гг.
После серии удачных военных операций российские войска разгромили слабовооруженную армию еще существующего Бухарского ханства. Предавая интересы народных масс в борьбе против агрессоров, эмир стал искать пути соглашения и подписал кабальный неравноправный договор, открывавший в Бухару свободный доступ российских товаров на льготных условиях. Бухарского эмира также вынудили отказаться от притязаний на занятые российской армией бывшие его владения.
Одновременно с этим Россия вела с Великобританией переговоры о разграничении «сфер влияния» в регионе, в результате чего между двумя империалистическими хищниками было достигнуто соглашение, по которому российское правительство оставило за собой «особые интересы» в Хиве, а Великобритании предоставило влияние в афганских княжествах.
Заручившись невмешательством в конфликт британцев, в 1873 г. российская армия предприняла новое широкое наступление на Хиву. Войска хивинского ханства, вооруженные средневековым оружием, не смогли активно сопротивляться современному оружию и вскоре капитулировали. Хивинский хан в том же году подписал договор о вассальной зависимости Хивы от России, а вскоре вообще лишился права вести самостоятельную внешнюю политику — хивинские территории к востоку от Амударьи были насильно включены в Туркестанское генерал-губернаторство, а хан вынужден был согласиться на свободное плавание русских судов по этой реке и на беспошлинную торговлю российскими товарами в пределах Хивы.
Таким образом, в результате войн в 1868 — 1676 гг. в Средней Азии к России были присоединены значительные территории Кокандского ханства, а Хива и Бухара, потеряв часть своих территорий, признали над собой сюзеренитет России. Россия от захвата этих территорий,
В это же самое время российскими войсками было закончено покорение Кавказа. В 1859 г. после продолжительного героического сопротивления российским завоевателям в горах Дагестана генералу Барятинскому сдался вождь кавказских горцев Шамиль, после чего сопротивление кавказцев было сломлено, и в 1864 г. самая продолжительная в российской истории Кавказская война была завершена.
Многонациональное государство Российская империя к последней четверти XIX в. простиралось от Вислы и Балтийского моря до берегов Тихого океана и от берегов Северного Ледовитого океана до границ с Ираном (Персией) и Афганскими княжествами.
Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані,православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.
Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.
Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:
По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).
По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.
По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.
По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійнісуперечності.
На оборону Православної Церкви стала російська царицяКатерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську до Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на до повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.
Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.
Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатаціїселянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.
Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.
Уже в 1860 г. ворвавшиеся в Среднюю Азию российские войска оккупировали Кокандское ханство и присоединили Семиречье (юго-восточная часть казахских территорий — Старший Жуз. С этих территорий в 1864 г. и начался кровавый поход российских войск, которыми командовали генералы Веревкин и Черняев, в глубь Средней Азии. В 1865 г., был взят Ташкент, Значительную в захвате города оказало местное богатое купечество, польстясь на обещанные льготы в торговле с Россией. На территории Бухарского и Кокандского ханств в 1867 г. было образовано Туркестанское генерал-губернаторство с центром в Ташкенте, главой которого был назначен генерал Кауфман. Созданная им колониальная система управления осуществляла полный контроль над жизнью коренного населения, которое продолжало оставаться, как и при ханской власти, в приниженном положении. Во время своего генерал-губернаторства с 1857 по 1881 г. Кауфман проводил политику жестоких репрессий против местного населения в случае неповиновения, что вызвало неоднократные восстания, самым крупным из которых было Кокандское восстание 1873 — 1776 гг.
После серии удачных военных операций российские войска разгромили слабовооруженную армию еще существующего Бухарского ханства. Предавая интересы народных масс в борьбе против агрессоров, эмир стал искать пути соглашения и подписал кабальный неравноправный договор, открывавший в Бухару свободный доступ российских товаров на льготных условиях. Бухарского эмира также вынудили отказаться от притязаний на занятые российской армией бывшие его владения.
Одновременно с этим Россия вела с Великобританией переговоры о разграничении «сфер влияния» в регионе, в результате чего между двумя империалистическими хищниками было достигнуто соглашение, по которому российское правительство оставило за собой «особые интересы» в Хиве, а Великобритании предоставило влияние в афганских княжествах.
Заручившись невмешательством в конфликт британцев, в 1873 г. российская армия предприняла новое широкое наступление на Хиву. Войска хивинского ханства, вооруженные средневековым оружием, не смогли активно сопротивляться современному оружию и вскоре капитулировали. Хивинский хан в том же году подписал договор о вассальной зависимости Хивы от России, а вскоре вообще лишился права вести самостоятельную внешнюю политику — хивинские территории к востоку от Амударьи были насильно включены в Туркестанское генерал-губернаторство, а хан вынужден был согласиться на свободное плавание русских судов по этой реке и на беспошлинную торговлю российскими товарами в пределах Хивы.
Таким образом, в результате войн в 1868 — 1676 гг. в Средней Азии к России были присоединены значительные территории Кокандского ханства, а Хива и Бухара, потеряв часть своих территорий, признали над собой сюзеренитет России. Россия от захвата этих территорий,
В это же самое время российскими войсками было закончено покорение Кавказа. В 1859 г. после продолжительного героического сопротивления российским завоевателям в горах Дагестана генералу Барятинскому сдался вождь кавказских горцев Шамиль, после чего сопротивление кавказцев было сломлено, и в 1864 г. самая продолжительная в российской истории Кавказская война была завершена.
Многонациональное государство Российская империя к последней четверти XIX в. простиралось от Вислы и Балтийского моря до берегов Тихого океана и от берегов Северного Ледовитого океана до границ с Ираном (Персией) и Афганскими княжествами.
Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.
Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:
По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).
По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.
По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.
По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійнісуперечності.
На оборону Православної Церкви стала російська царицяКатерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську до Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на до повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.
Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.
Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатаціїселянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.
Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.