2. Який символічний зміст має кожне зображення? 3. Яке ставлення до подій та явищ тогочасної доби прагнув сформувати в глядачів автор?
4. Роздивіться написи на плакатах. Які гасла використовували підпільники? До чого вони закликають?
5. До яких подій звертається автор, щоб пробудити у співвітчизниках історичну пам’ять?

Данте - человек какой эпохи? ? Советские исследователи в свое время упорно сремились представить его "предвестником эпохи Возрождения", а итальянские фашисты - в первую очередь средневековым поэтом. Энгельс сказал ёмко: "Данте, последний поэт средневековья и первый поэт нового времени".Лично на мой взгляд, Данте - скорее водораздел этих двух эпох. Он по-настоящему не принадлежит ни к одной из них, но его жизнь и творчество сами по себе являются отдельной эпохой.
Людей как Брюсов назвал Данте «высшее выражение Средневековья» . При этом для одного из родоначальников русского символизма важнее умение великого поэта предельно точно отразить свою пограничную эпоху. Именно свою, а необязательно Средневековье, так как с Данте как с идеалом поэта писать таким образом, сравнивается Верхарн – фламандский символист, современник Брюсова: и Данте, и Верхарн «воплощают в себе весь свой век» .То есть: важно не время, а объемность его выражения. Эллис считал «Божественную комедию» — «самой средневековой из средневековых книг» , оценивал Возрождение как «смертельный удар в начале XIV века» по религиозной культуре и относил Данте, как христианского поэта, только к Средневековью. «Божественная Комедия» - выдающееся художественное произведение, в эпоху Средневековья ставшее предвестником Возрождения, труд, который стоит в ряду величайших достижений человеческой мысли, и который сам Данте Алигьери назвал просто "Комедией", а потомки - "Божественной"

Передчуваючи близьку кончину, Ярослав Володимирович дав заповіт своїм 5 синам, що на той час були живими. «Повість временних літ» оповідає, що батько закликав синів жити у мирі й злагоді. Далі він мовив: «Ось я доручаю замінити мене на столі (престолі. — Авт.) в Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його, як слухалися мене, хай він замінить вам мене; а Святославу даю Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Ігорю — Володимир (Волинський), а Вячеславу — Смоленськ». Деякі пізніші літописи (Новгородський перший, Тверський, Авраамки) конкретизують розподіл земель між Ярославичами: Ізяславу дісталися Новгород, Турівська й Деревська (Древлянська) волості, Святославу — «сторона східна, до Мурома», Всеволоду — Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволжя. І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу...   Сам же Ярослав був слабий... Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові місяця лютого у двадцятий [день], в суботу першої неділі посту...”.
Заповіт Ярослава 1054 р. (літописи називають його «рядом») відкрив нову сторінку в розвитку політичної структури Русі. Він узаконив передання престолів за принципами родового старійшинства, тобто від старшого брата до наступного за віком (джерела називають його «лествичным восхождением»), встановив стосунки між князями на засадах васалітету-сюзеренітету. Відтак ці засади поширюються на весь феодальний стан Русі — боярство й дружинників. Однак «ряд» 1054 р. не був одразу реалізований на практиці. Нерішучий і млявий Ізяслав не спромігся утримати владу в своїх руках і поділив її з двома наступними за часом народження братами — Святославом і Всеволодом. Так утворився тріумвірат Ярославичів, що купно правив Руссю з 1054 по 1073 р.