. 2. Найголовніший крок у переході від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики:

А дозвіл іноземцям брати деякі підприємства у концесію;

Б заміна продовольчої розкладки продовольчим податком;

В скасування заборони на дрібне приватне підприємництво;

Г скасування загальної трудової повинності

3. Прочитайте рядки життєпису письменника та укажіть його.

«Роки життя – 1893-1933. Народився в с. Тростянець Харківської губернії у родині вчителя. Навчався в Охтирській гімназії. Пережив еволюцію від бійця повстанського загону армії УНР до члена РКП(б). Гучне визнання прийшло у 1923 році із виходом збірки новел «Сині етюди». Автор роману «Вальдшнепи». Лідер українського письменницького руху 20-х рр. Був автором гасла «Геть від Москви! Дайош Європу!» Застрелився».

А Кость Буревій;

Б Григорій Косинка;

В Микола Куліш;

Г Микола Хвильовий

4. Назва плану утворення союзної держави, за яким усі радянські республіки мали увійти до складу РСФРР, а також його ініціатор(и):

А автономізація, Йосиф Сталін;

Б конфедералізація, група грузинських більшовиків;

В кооперація, Микола Кондратьєв;

Г федералізація, Володимир Ленін

5. Завдання, яке ставила влада, запроваджуючи українізацією:

А перебудова культури в Україні на ідеологічних засадах марксизму;

Б поширення культурних досягнень українських діячів культури в інших радянських республіках, передусім у РСФРР;

В розбудова української державності та незалежності;

Г утвердження національної свідомості та патріотизму серед українців

6. Причини зростання обсягів промислового виробництва:

А залучення іноземних інвестицій, централізація управління;

Б зниження цін на сільськогосподарську продукцію, до з-за кордону;

В націоналізація підприємств важкої промисловості;

Г скасування заборон на приватне підприємництво, економічні методи господарювання, запровадження оренди;

7. Прочитайте факти життєпису діяча культури й укажіть його.

«Роки життя – 1887-1937. Закінчив Тернопільську гімназію і Львівський університет. Організатор і режисер «Тернопільських театральних вечорів», Молодого театру, театру «Березіль». Репресований більшовицьким режимом».

А Микола Бенцаль;

Б Мар’ян Крушельницький;

В Лесь Курбас;

Г Степан Шагайда

8. Діячі, які належали до прихильників національного відродження , наркомів освіти у 20-х рр. :

А Григорій Гринько, Микола Скрипник, Влас Чубар;

Б Микола Скрипник, Влас Чубар, Олександр Шумський;

В Влас Чубар, Олександр Шумський, Григорій Гринько;

Г Олександр Шумський, Григорій Гринько, Микола Скрипник

9. Прочитайте факти життєпису діяча культури й укажіть його.

«Роки життя – 1894-1956. Народився на Чернігівщині. Закінчив Глухівський учительський інститут. Найвидатніший український кінорежисер. Поставив кінострічки «Звенигора» і «Арсенал». Світову славу йому приніс фільм «Земля» (1930 рік). Автор багатьох кіноповістей. Похований у Москві».

А Олександр Довженко;

Б Лесь Курбас;

В Микола Куліш;

Г Гнат Юра;

10. Група населення, що чинила опір проведенню українізації:

А більшість населення, що у важких післявоєнних умовах не сприймали ідей відродження української культури;

Б державні чиновники та партійні функціонери, переважно не українці, яким інтереси українського культурного відродження були чужі, наприклад, Дмитро Лебідь, виступив з «теорією боротьби двох культур»

В значна частина селянства, яка в силу своєї неосвіченості, не розуміла важливість процесу відродження української мови та культури;

Г українська інтелігенція, що не хотіла співпрацювати з більшовиками, вважаючи політику українізації тимчасовою й обмеженною

​

епосредственным толчком к подъему освободительного движения в испанских колониях явились события 1808 г. в метрополии: вторжение французских войск в Испанию, низложение Наполеоном Фердинанда VII и провозглашение королем Испании Жозефа Бонапарта. В связи с этими событиями в колониях создалась крайне сложная политическая обстановка. Среди представителей колониальной администрации имелись колебания по вопросу о том, признать ли власть Жозефа или сохранить верность Фердинанду VII, которого в Испании представляла Центральная хунта. К середине 1809 г. власть во всей Испанской Америке оказалась в руках сторонников хунты. Это соответствовало и стремлениям креольской оппозиции, рассчитывавшей на то, что номинальное признание Центральной хунты даст фактически возможность отстранить королевских чиновников и передать власть органам самоуправления. Все же, убедившись вскоре, что колониальный режим не претерпел существенных изменений, патриоты стали действовать более активно. Летом 1809 г. вспыхнули восстания в городах Чукисака, Ла-Пас (Верхнее Перу), Кито (Эквадор). Однако они не носили массового характера и были вскоре подавлены.Известия о серьезных поражениях испанских войск в метрополии (начало 1810 г.) и о занятии большей части страны французскими оккупантами явились сигналом к началу восстания в различных районах испанских колоний в Америке. Весной и летом 1810 г. в крупнейших колониальных центрах Каракасе, Кито, Буэнос-Айресе и Боготе, а вслед за тем и в других городах было свергнуто испанское господство, и к власти пришли патриотические хунты. В сентябре 1810 г. революционным движением были охвачены Мексика и Чили. Так началась война за независимость испанских колоний.Наибольшего размаха освободительная борьба достигла в Мексике. Ее возглавил приходский священник Мигель Идальго, который сумел собрать вокруг себя многотысячную армию, состоявшую главным образом из крестьян-индейцев. Идальго выступал не только за независимость страны, но также за возвращение индейцам отнятой у них земли, за отмену рабства негров и другие преобразования. Восставшие заняли ряд крупных центров страны и угрожали ее столице - г. Мехико. В 1811 г. они потерпели поражение. Идальго и другие руководители восстания были захвачены в плен и казнены. Борьбу за свободу продолжал соратник Идальго - священник Хосе Мария Морелос. По инициативе Морелоса в 1813 г. был созван национальный конгресс, провозгласивший независимость Мексики и принявший в 1814 г. конституцию. Повстанцы одержали ряд побед над испанскими войсками. Нередко индейцы-крестьяне расправлялись и с помещиками-креолами, что побудило значительную часть последних перейти на сторону колонизаторов. В 1815 г. армия Морелоса была разгромлена, а сам он расстрелян испанцами.В Венесуэле 5 июля 1811 г. была провозглашена республика. Главнокомандующим ее вооруженными силами был назначен вернувшийся на родину Миранда. В остальной части Новой Гранады успешно действовали патриоты во главе с Антонио Нариньо. В 1812 г. испанские войска перешли в наступление против Венесуэльской республики и заняли Каракас; Миранда был взят в плен и отправлен в Испанию, где и умер в тюрьме. Но освободительная борьба в Венесуэле продолжалась. Ею руководил Симон Боливар (1783-1830) - наиболее выдающийся из государственных деятелей и полководцев Испанской Америки эпохи войны за независимость. Боливар родился в Каракасе, в аристократической креольской семье. Он получил хорошее образование, несколько лет жил в Европе и много путешествовал. В чине полковника он сражался под командованием Миранды, а после капитуляции последнего продолжал борьбу, вновь участвовал в боях и получил чин генерала. Организовав освободительную армию Венесуэлы, он повел наступление на Каракас, куда вступил летом 1813 г. Здесь была вторично провозглашена республика. Боливару было присвоено почетное звание «Освободителя».Вторая Венесуэльская республика также просуществовала недолго. Кавалерийские отряды, сформированные из льянеро, обманутых .агитацией роялистов, выступили на стороне испанцев, что последним одержать победу. Боливар вынужден был покинуть страну. Разгром революционных сил в Венесуэле завершил испанский экспедиционный корпус под командованием генерала Морильо, который в дальнейшем разбил повстанцев во всей Новой Гранаде.

1. К середине 19 в. явственно проявилось отставание России от передовых капиталистических государств в экономической и социально-политической сферах. Международные события (Крымская  война) показали значительное ослабление России и во внешнеполитической области. Поэтому главной целью  внутренней политики правительства во второй половине 19 в. было приведение экономической и социально-политической системы России в соответствие с потребностями времени. 
2. Эпидемии, голод и войны были главными факторами, которые ограничивали рост населения, влияли на движение народонаселения и повседневная жизнь человека в XVI - первой половине XVII в.
3. Важную роль в борьбе за господство на мировом рынке играло обладание колониями.
Вроде все