1. «Зарождение декабризма, десятилетняя история тайных обществ, а вслед затем и восстание 14 декабря 1825 г. были серьезными симптомами явного неблагополучия в политическом строе России» (С.В. Мироненко).
2. «Вообще, где только мог, Александр старался внушить европейским монархам, что полезнее им быть не абсолютными, а конституционными…Во Франции, Испании, Польше — конституции явные, в России — проект тайный, опасливый» (Эйдельман Н.Я. «Революция сверху» в России).
3. «В истории человечества редко встречаются столь величественные картины коренного, но мирного преобразования государства… чем та, которую явила из себя эпоха «великих реформ» царствования Александра II» (Н.В. Давыдов).
4. «Политика Александра III, политика контрреформ на определенный срок продлила существование неограниченной монархии» (Л.Г. Захарова)
формулировать по 4 задачи к каждой теме из представленного вышесписка тем эссе
Реконкі́ста (від ісп. Reconquista, «відвоювання») — у 722—1492 роках війна християн за звільнення Піренейського півострова від мусульманського панування. Півострів був окупований мусульманами протягом 711—718 років. Початком Реконкісти вважається повстання християн Астурії проти окупантів і битва при Ковадонзі (722). Кінець Реконкісти — падіння останнього арабського емірату Гранада (1492). Вперше термін «Реконкіста» з'явився у французьких дослідженнях Нового часу і звідти був запозичений іспанською історіографією.
ответ:християнізація, церковне право, Римський папа, цезаропапізм, Середньовіччя.
Середньовіччя успадкувало від Римської імперії і християнську Церкву. В IV ст., коли християнство стало офіційною релігією в державі, воно розповсюдилося на всю територію імперії і охопило більшість населення. Визнання державою Церкви за імператора Костантина (272–337рр.) стало поворотним пунктом для формування державно-церковних відносин країн християнської цивілізації. Суперництво Риму і Константинополя у церковних справах після фактичного розпаду Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну і Східну (після VІ ст. – Візантії), розвиток державно- церковних відносин в обох частинах імперії набув особливих рис.
На Сході, державна влада формувалася під впливом і набрала рис т. зв. “східних деспотій”, основними з яких була централізація, прагнення до тотального контролю над суспільством і використання релігії для освячення влади світських правителів (імператорів, царів). Тому союз держави і Церкви тут зміцнювався досить органічно. Продовжувався фактично розпочатий у попередній період процес одержавлення Церкви, який набрав форми цезар опапізму, тобто верховенства світської влади над духовною, церковною владою.
На Заході формувалася така форма господарювання.
Впродовж IV-VI ст. на фоні бурхливих і кривих виступів різних соціальних верств і релігійних течій на Сході Церква і держава постали перед вибором: чи вступати у тісну співпрацю, чи іти різними шляхами. Значним у формуванні державно-церковних відносин у Східній частині Римській імперії, яка розпочалася після 476 р. – Візантії стало правління одного з наймогутніших правителів того часу імператора Юстиніана (527–565 рр.).
В умовах, коли Церква була визнана державою, сама держава стала вважати себе частиною Церкви. Юстиніан при до правників кодифікував римсько- імператорське законодавств, яке отримало назву “Кодекси Юстиніана”. Важливим компонентом візантійського права була сфера державно – церковних відносин. У VI-й новелі Кодексу містилося юридичне визначення й філософсько-теологічне
3
Объяснение: