1. Определите результаты английского господства в Индии к середине 19 в.
2. Кто такие сипаи? Когда произошло восстание сипаев в Индии?
3. Какие реформы осуществили англичане в Индии после подавления восстания сипаев?
4. Какая организация в конце 19 в. возглавила национально-освободительное движение в Индии? Когда она была создана?
5. Определите основные признаки экономического развития Индии во второй половине 19 в. Почему в этот период в стране росла численность сельского населения?
7. Можно ли утверждать, что английское господство развитию Индии?
Особенностью савроматов было высокое положение женщин, их активное участие в общественной жизни и военных действиях. Древние писатели часто называют савроматов женоуправляемым народом. Геродот пересказал легенду об их происхождении от браков скифских юношей с амазонками — легендарным племенем женщин-воительниц. Эта легенда была призвана объяснить, почему савроматские женщины ездят верхом, владеют оружием, охотятся и выступают на войну, носят одинаковую с мужчинами одежду и даже замуж не выходят, пока в бою не убьют врага. Савроматские женщины могли возглавлять племена и исполнять жреческие функции. Ученые полагают, что савроматский род был материнским, и счет родства на этапе разложения родового строя велся еще по женской линии. Впоследствии, когда на основе савроматских племен возникли новые сарматские союзы, признаки матриархата исчезли. Сарматское общество стало патриархальным.
В IV в. до н.э. в евразийских степях восточнее Волги началось формирование мощных сарматских объединений. Кроме самих савроматов, в новые союзы вошли их ближайшие восточные соседи и родственники — племена исседонов, саков, массагетов и дахов, пришедшие из Зауралья и Средней Азии. Одной из причин передвижения сако-массагетских племен был поход Александра Македонского в Среднюю Азию, состоявшийся в 330-328 гг. до н.э. Македонское завоевание нарушило политические и хозяйственные связи кочевников с оседлым населением. Скифские племена Средней Азии, не желавшие подчиниться завоевателям, были вынуждены искать новые территории для пастбищ, новых соседей-земледельцев. Однако создание воинственных сарматских союзов невозможно объяснить только перемещением племен в восточной части скифского мира. Главная причина — в уровне общественного развития. В IV в. до н.э. сарматы вступили в период военной демократии, который европейские скифы пережили в эпоху переднеазиатских походов. Возглавившая племенные союзы военная аристократия стремилась укрепить свою власть захватом новых пастбищ и контролем над богатыми земледельческими странами. Уже на рубеже IV и III вв. до н.э. началось активное наступление сарматов на Северное Причерноморье, Северный Кавказ и Среднюю Азию.
Сарматы были типичными кочевниками. Они разводили овец и лошадей, почти не держали крупного рогатого скота. Занятия земледелием получили распространение уже в ходе завоевания новых территорий. Сарматские ремесленники хорошо владели приемами обработки дерева, камня и кости, цветных металлов и железа. Через савроматские земли шли торговые пути, связывавшие разные части скифского мира.
Успех сарматских завоеваний был бы невозможен без передового вооружения и военного искусства. Сарматский период в истории военного дела — это время, когда увеличивается значение тяжеловооруженной конницы и приемов ближнего боя. Основу войска ранних сарматов все еще составляли легковооруженные конные лучники, одетые в кожаные латы и шлемы. Но военное превосходство сарматов было создано дружинами тяжеловооруженных всадников. Численность таких отрядов и их роль в сарматском войске постоянно возрастала. Защищенный панцирем из металлических или роговых пластинок и коническим шлемом, знатный сарматский воин опрокидывал противника копьем и добивал его длинным всадническим мечом. Своих рослых породистых коней сарматские рыцари тоже облачали в специальные доспехи.
Длинные мечи сарматы носили на левом боку, а на правом — короткие кинжалы, похожие на скифский акинак. Большинство наконечников стрел сарматы отливали из бронзы, но с III в. до н.э. все большее распространение получали железные наконечники. В колчанах из сарматских погребений археологи находят по несколько сотен стрел.
Правління Олега в Києві (882-912)
У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.