Религиозные войны — это вооружённые столкновения в Европе XVI и XVII веков между протестантами и католиками.
Основная причина войн: религиозная реформация XVI века.
Больше 100 лет в Европе бушевали войны за «истинную веру». И только во время Тридцатилетней войной (1618-1648 гг.) противники заключили мир, религиозный фанатизм и радикализм начал постепенно угасать.
Итоги религиозных войн: при Нантского эдикта был достигнут религиозный компромисс, позволивший Франции передохнуть от кровопролития и заняться восстановлением хозяйства, пострадавшего в период войн.
Протестанты получили возможность занимать государственные должности;
иметь своих представителей при дворе и тд;
исповедовать свою религию, получать деньги и пожертвования на нужды церкви;
содержать собственную армию и управлять 200 городами Европы.
Во Франции по завершении конфликтов, возникло гугенотское государство, которое принималось с относительной религиозной терпимостью. Но это еще не было концом политических противостояний на религиозной почве в Европе.
Влияние на европейское общество: европейцы поняли, что нужна любовь и сострадание к другим людям и другим религиозным течениям. Европейцы начали воспитывать в себе религиозную терпимость ко всем верованиям без исключения. Европейское общество стало более терпимым и толерантным.
Петро I встановив новий порядок престолонаслідування, характерний для абсолютної монархії: імператор сам призначає собі спадкоємця. Для абсолютизму були характерні централізація, концентрація влади, бюрократизація, диференціація функцій управління, а також мілітаризація, опора на силові структури. У поліцейській державі заохочували донощиків, жорстоко карали непокірних.
Освічений абсолютизм — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів. Петра I надихали не стільки ідеї Просвітництва (що в той час були поширені лише в Британії), скільки ідеал «регулярної держави».
Період правління Петра I прийнято вважати етапом становлення абсолютизму в Росії, проте передумови формування цієї політичної системи можна простежити і у його батька, царя Олексія Михайловича, і набагато раніше - у Івана IV Грозного.
Религиозные войны — это вооружённые столкновения в Европе XVI и XVII веков между протестантами и католиками.
Основная причина войн: религиозная реформация XVI века.
Больше 100 лет в Европе бушевали войны за «истинную веру». И только во время Тридцатилетней войной (1618-1648 гг.) противники заключили мир, религиозный фанатизм и радикализм начал постепенно угасать.
Итоги религиозных войн: при Нантского эдикта был достигнут религиозный компромисс, позволивший Франции передохнуть от кровопролития и заняться восстановлением хозяйства, пострадавшего в период войн.
Протестанты получили возможность занимать государственные должности;
иметь своих представителей при дворе и тд;
исповедовать свою религию, получать деньги и пожертвования на нужды церкви;
содержать собственную армию и управлять 200 городами Европы.
Во Франции по завершении конфликтов, возникло гугенотское государство, которое принималось с относительной религиозной терпимостью. Но это еще не было концом политических противостояний на религиозной почве в Европе.
Влияние на европейское общество: европейцы поняли, что нужна любовь и сострадание к другим людям и другим религиозным течениям. Европейцы начали воспитывать в себе религиозную терпимость ко всем верованиям без исключения. Европейское общество стало более терпимым и толерантным.
Відповідь:
ні.
Пояснення:
Петро I встановив новий порядок престолонаслідування, характерний для абсолютної монархії: імператор сам призначає собі спадкоємця. Для абсолютизму були характерні централізація, концентрація влади, бюрократизація, диференціація функцій управління, а також мілітаризація, опора на силові структури. У поліцейській державі заохочували донощиків, жорстоко карали непокірних.
Освічений абсолютизм — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів. Петра I надихали не стільки ідеї Просвітництва (що в той час були поширені лише в Британії), скільки ідеал «регулярної держави».
Період правління Петра I прийнято вважати етапом становлення абсолютизму в Росії, проте передумови формування цієї політичної системи можна простежити і у його батька, царя Олексія Михайловича, і набагато раніше - у Івана IV Грозного.