В міжнародному поділі праці країни Океанії славляться А) Туризмом та рибальством Б) Видобувної промисловістю В) Сільскім господарством Г) Ноукоємними галузями Головна особливість населення країн Аамерики
Уже в начале XVIII века жила малочисленная политическая эмиграция в Турции и на Западе после поражения в Полтавской битве 1709 года.
В 1792 году прежние запорожские казаки — Черноморское казачье войско практически в полном составе переселилось на Кубань, основав там многочисленные поселения и хутора («Малиновый Клин»)[1].
В конце XIX — нач. XX века началась массовая эмиграция украинцев, вследствие аграрного переселения, из Австро-Венгрии в США и Канаду. Присутствовала также и внутренняя миграция в Российской империи, достигшее своего пика после сооружения западной и центральной веток Транссибирской железной дороги и во время Столыпинской реформы, когда сотни тысяч украинцев переселилось на Дальний Восток («Зеленый Клин»), Сибирь и Казахстан («Серый Клин»), Поволжье («Желтый Клин»).
Британська Конституція не кодифікована і має як письмові, так і неписьмові джерела. До перших належать Акти Парламенту, а також судові рішення. Другі іменуються конституційними звичаями (конвенціями).
Голова держави та джерело виконавчої, судової та законодавчої влади в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії — британський монарх, нині — Королева Єлизавета II. За конвенцією монарх призначає лідера партії, що має більшість у Палаті громад, прем'єр-міністром, хоча теоретично має право затвердити на цей пост будь-якого британського громадянина, навіть парламентарія або члена Палати лордів. Монарх дає королівську згоду на біллі парламенту, при цьому формально має право відмовити (останній випадок був 11 березня 1708). Монарх може також розпустити парламент за порадою прем'єр-міністра (не ігається на практиці), але де-юре має владу розпустити парламент з власної волі, без згоди прем'єра. Інші королівські повноваження, звані королівськими прерогативами (призначати міністрів, оголошувати війну), що належать виконавчій владі, здійснюються від імені Корони прем'єр-міністром та Кабінетом міністрів. Роль Монарха в публічній політиці обмежена церемоніальними функціями.
Уже в начале XVIII века жила малочисленная политическая эмиграция в Турции и на Западе после поражения в Полтавской битве 1709 года.
В 1792 году прежние запорожские казаки — Черноморское казачье войско практически в полном составе переселилось на Кубань, основав там многочисленные поселения и хутора («Малиновый Клин»)[1].
В конце XIX — нач. XX века началась массовая эмиграция украинцев, вследствие аграрного переселения, из Австро-Венгрии в США и Канаду. Присутствовала также и внутренняя миграция в Российской империи, достигшее своего пика после сооружения западной и центральной веток Транссибирской железной дороги и во время Столыпинской реформы, когда сотни тысяч украинцев переселилось на Дальний Восток («Зеленый Клин»), Сибирь и Казахстан («Серый Клин»), Поволжье («Желтый Клин»).
Британська Конституція не кодифікована і має як письмові, так і неписьмові джерела. До перших належать Акти Парламенту, а також судові рішення. Другі іменуються конституційними звичаями (конвенціями).
Голова держави та джерело виконавчої, судової та законодавчої влади в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії — британський монарх, нині — Королева Єлизавета II. За конвенцією монарх призначає лідера партії, що має більшість у Палаті громад, прем'єр-міністром, хоча теоретично має право затвердити на цей пост будь-якого британського громадянина, навіть парламентарія або члена Палати лордів. Монарх дає королівську згоду на біллі парламенту, при цьому формально має право відмовити (останній випадок був 11 березня 1708). Монарх може також розпустити парламент за порадою прем'єр-міністра (не ігається на практиці), але де-юре має владу розпустити парламент з власної волі, без згоди прем'єра. Інші королівські повноваження, звані королівськими прерогативами (призначати міністрів, оголошувати війну), що належать виконавчій владі, здійснюються від імені Корони прем'єр-міністром та Кабінетом міністрів. Роль Монарха в публічній політиці обмежена церемоніальними функціями.