Вариант:
сумеет ли водитель ла «тойота» предотвратить наезд на внезапно
остановившийся впереди а/м газ-3110, если его водитель заметил ам
«волга, когда до него было 45 метров. торможение происходит на сухом аn
покрытии, скорость «тойоты) = 18 м/сек, а=7 делений, в=3.5 дел, с=6 деп
i=6.8 де, масштаб времени т, =0,1 сек в делении, масштаб замедления ту= 1
с в делении = 08
вариант:
определить, сумеет ли водитель а/м, движущегося со скоростью 55 км/час по
сухому у аб покрытию предотвратить наезд на пешехода при его внезапном
появлении на пч дороги, применив экстренное торможение. расстояние в
момент начала торможения было 29 м, а=7,5 делений, в=2,0 дел, с=1 дел,
коэффициент сцепления р= 0,7, масштаб времени т,=0,1 сек в делении.​

ЖИВО́ПИС – один з головних видів образотворчого мистецтва, що базується на відтворенні зорових образів через нанесення фарб на тверду основу; а також твори мистецтва, виконані в такий б. Властивість перетворювати поверхню на подібність багатоманіт. просторів, різноманітні виражал. засоби та широкі образні можливості забезпечили Ж. провідне місце в історії худож. культури. Ж. виник в епоху пізнього палеоліту (40 тис. р. до н. е.) як наскел. розпис; всебіч. розвитку набув у 16–17 ст., коли встановився розподіл мист-ва на жанри й набула поширення техніка олій. малярства. Упродовж свого існування Ж. зазнавав еволюцій, що змінювали його змістовно-естет. виміри, зокрема з появою на межі 19–20 ст. абстракт., нефігуратив. мист-ва, нових ідей та концепцій зображальності у 20 – на поч. 21 ст. За призначенням і місцем розташування виділяють монум. (стінопис в арх-рі) та станк. (як правило, експонується в інтер’єрі) Ж. Станк. Ж. – живописні твори, що мають самост. значення і сприймаються незалежно від оточуючого середовища. Його гол. формою є картина – ціліс., завершений худож. твір, що послідовно втілює автор. задум, створює самодостат. ілюзор. простір, розрахов. на цілеспрямовану увагу глядача. У станк. Ж. наявні великі можливості маляр. мист-ва розкривати різноманітність змісту при глибин. розробці форми.

Известный русский историк XVIII в. В. Татищев считал, что на­звание «Белая Русь» происходит от белого цвета льняной одежды местных жителей. Белорусский этнограф Е. Карский объяснял обра­зование термина антропологическими особенностями белорусов -«блондинов с голубыми или светло-серыми глазами». П. Крапивин связывал такое название с широким рас в топони­мике Беларуси, в названиях рек и озер, слова «белая». М. Ильинский считал, что г. Бельск на территории современной Польши мог дать соответствующее название всей подконтрольной себе террито­рии. М. Драгоманов утверждал, что термин «белый» означал незави­симость от татаро-монгол. В. Иванов отмечал, что еще до принятия христианства в Европе существовала традиция соотносить основные цвета со сторонами света (север – черный, юг – красный, запад – белый, восток – желтый или голубой). Поэтому, по его мнению, вполне логично было бы поместить «Белую Русь» на запад от других древнерусских княжеств. Так же существует ряд мнений, что назва­ние «Белая Русь» подчеркивала автономный статус Полоцкой и Ви­тебской земель в составе ВКЛ или преобладание христианского на­селения над окружающими языческими племенами.