Знаменитому французькому вченому Ж.- Леклерку де Бюффону належить крилатий вислів: «Стиль - це людина». Вираз це сьогодні розуміється, правда, не зовсім так, як мав на увазі Бюффон [1], але зараз нас цікавить саме сучасний зміст цього афоризму. Мається на увазі, що стиль є проявленість людини - в слові, в поведінці, в одязі - всюди. Стосовно до художнього стилю в літературі це визначення парадоксальним чином одночасно занадто вузьке і дуже широке. Воно вузьке, оскільки в художньому стилі проявляється не тільки автор, але і щось більше: нація, епоха і т. Д. У той же час воно дуже широке, оскільки в стилі може проявитися щось набагато менше, ніж цілісний світ автора. Наприклад, трагічний поет може написати веселий дружній мадригал,
Єдине, що можна сказати з упевненістю, - це те, що в стилі завжди щось проявляється. Тому в найзагальнішому вигляді стиль можна визначити як б прояву будь-якого змісту.
Є два підходи до категорії стилю, один більш лінгвістичний, інший тяжіє до загальної естетиці. У першому випадку стиль - це манера письма, більш-менш впізнавана система прийомів. Власне, історично саме слово «стиль» є метонімію. Стилем (грец. «Стилос», лат. «Стилус») в Греції, а потім в Римі називали паличку для письма. На зворотному кінці цієї палички була своєрідна «гумка» для викреслювання погано написаного. Звідси виник вираз «перевертати стиль», тобто працювати над помилками, прати погано написане. Таку пораду ми бачимо вже у Горація. Потім, ще в Античності, сталася метонімізації, і стилем стали називати особливості написаного. Приблизно те саме можна сказати про російською мовою, коли ми говоримо «у цього письменника своєрідне перо». Так сформувалося розуміння стилю як системи прийомів, характерних особливостей листи. Це дескриптивний (описовий) підхід, що має свої плюси, але в той же час досить обмежений.
У літературознавстві домінує інший підхід до розуміння стилю. Стиль - це, на думку багатьох теоретиків (В. В. Виноградова, Г. Н. Поспєлова, А. В. Чичеріна, А. Н. Соколова та ін.) [2], «змістовність форми». Іншими словами, кажучи про стиль, ми маємо на увазі не тільки формальні особливості, але і те, що приховано за цими особливостями, план змісту.
Сьогодні у зв'язку з цим часто говорять про стиль як понятті «голографічному». Метафора голограми, поширена в сучасній науці, дуже вдала, але вимагає певного
1-Тема вступления создает образ страдания, скорби, народного горя. Она повторяется в балете несколько раз. Эта же музыка характеризует и его главную героиню - Ярославну. 2-Одинокий и поначалу слабый голос, похожий на пастушью свирель, приветствующую утро, рождается из тишины. В симфоническом оркестре этот голос поручено вести флейте-пикколо. Мелодия флейты похожа на народную песню с её плавным, неторопливым разворачиванием.
Флейта поёт тихо, очень медленно, сосредоточенно. Она словно прислушивается, не раздадутся ли иные звуки. Это придает её пению известное сходство со звучанием человеческого голоса: инструментальный напев как бы очеловечен. 3- число голосов во вступлении — три 4- звучит хор-Сурово, сдержанно, строго и трагически. Образы страдания… хор комментирует происходящее на сцене, именно хор подчёркивает эмоциональное состояние героев.
5-В партитуру балета введены хоры - низкий мужской и высокий женский, которые поют подлинный текст «Слова о полку Игореве 6-Хоровые эпизоды то комментируют происходящее, то служат одной из красок оркестра, а иногда звучат в кульминационные моменты как концентрированное выражение эмоций. Интонационная природа хора «Стон Русской земли» основана на речитации, в которой соединены переменность размера, свойственная русскому причету или духовному стиху, с двухголосием, в котором оба голоса поют свои мелодии в разных ладах. Оркестровая ткань также поддерживает хоральный молитвенный характер хора. 7-да. в опере А. П. Бородин создаёт образ половцев-Половцы представлены мелодиями, полными либо томной неги, либо дикой ярости. А как рисует эту картину Тищенко? То столкновение, то отдаление, сигнальные рожки, резкие удары столкновения… 8- В финале балета оплакивание умерших переосмысливается и смыкается со славлением. Плач как прославление вполне соответствует поэтике самого «Слова о полку Игореве». держанный мотив с повторением одних и тех же слов («Господи Боже, помилуй мя!») звучит скорбно, имеет трагическую окраску. Но, несмотря на мрачный и суровый колорит, молитвенное звучание хора подводит слушателей к пониманию основной идеи произведения
«Стиль-це людина.» А що таке стиль?
Знаменитому французькому вченому Ж.- Леклерку де Бюффону належить крилатий вислів: «Стиль - це людина». Вираз це сьогодні розуміється, правда, не зовсім так, як мав на увазі Бюффон [1], але зараз нас цікавить саме сучасний зміст цього афоризму. Мається на увазі, що стиль є проявленість людини - в слові, в поведінці, в одязі - всюди. Стосовно до художнього стилю в літературі це визначення парадоксальним чином одночасно занадто вузьке і дуже широке. Воно вузьке, оскільки в художньому стилі проявляється не тільки автор, але і щось більше: нація, епоха і т. Д. У той же час воно дуже широке, оскільки в стилі може проявитися щось набагато менше, ніж цілісний світ автора. Наприклад, трагічний поет може написати веселий дружній мадригал,
Єдине, що можна сказати з упевненістю, - це те, що в стилі завжди щось проявляється. Тому в найзагальнішому вигляді стиль можна визначити як б прояву будь-якого змісту.
Є два підходи до категорії стилю, один більш лінгвістичний, інший тяжіє до загальної естетиці. У першому випадку стиль - це манера письма, більш-менш впізнавана система прийомів. Власне, історично саме слово «стиль» є метонімію. Стилем (грец. «Стилос», лат. «Стилус») в Греції, а потім в Римі називали паличку для письма. На зворотному кінці цієї палички була своєрідна «гумка» для викреслювання погано написаного. Звідси виник вираз «перевертати стиль», тобто працювати над помилками, прати погано написане. Таку пораду ми бачимо вже у Горація. Потім, ще в Античності, сталася метонімізації, і стилем стали називати особливості написаного. Приблизно те саме можна сказати про російською мовою, коли ми говоримо «у цього письменника своєрідне перо». Так сформувалося розуміння стилю як системи прийомів, характерних особливостей листи. Це дескриптивний (описовий) підхід, що має свої плюси, але в той же час досить обмежений.
У літературознавстві домінує інший підхід до розуміння стилю. Стиль - це, на думку багатьох теоретиків (В. В. Виноградова, Г. Н. Поспєлова, А. В. Чичеріна, А. Н. Соколова та ін.) [2], «змістовність форми». Іншими словами, кажучи про стиль, ми маємо на увазі не тільки формальні особливості, але і те, що приховано за цими особливостями, план змісту.
Сьогодні у зв'язку з цим часто говорять про стиль як понятті «голографічному». Метафора голограми, поширена в сучасній науці, дуже вдала, але вимагає певного
2-Одинокий и поначалу слабый голос, похожий на пастушью свирель, приветствующую утро, рождается из тишины. В симфоническом оркестре этот голос поручено вести флейте-пикколо. Мелодия флейты похожа на народную песню с её плавным, неторопливым разворачиванием.
Флейта поёт тихо, очень медленно, сосредоточенно. Она словно прислушивается, не раздадутся ли иные звуки. Это придает её пению известное сходство со звучанием человеческого голоса: инструментальный напев как бы очеловечен.
3- число голосов во вступлении — три
4- звучит хор-Сурово, сдержанно, строго и трагически. Образы страдания…
хор комментирует происходящее на сцене, именно хор подчёркивает эмоциональное состояние героев.
5-В партитуру балета введены хоры - низкий мужской и высокий женский, которые поют подлинный текст «Слова о полку Игореве
6-Хоровые эпизоды то комментируют происходящее, то служат одной из красок оркестра, а иногда звучат в кульминационные моменты как концентрированное выражение эмоций. Интонационная природа хора «Стон Русской земли» основана на речитации, в которой соединены переменность размера, свойственная русскому причету или духовному стиху, с двухголосием, в котором оба голоса поют свои мелодии в разных ладах. Оркестровая ткань также поддерживает хоральный молитвенный характер хора.
7-да.
в опере А. П. Бородин создаёт образ половцев-Половцы представлены мелодиями, полными либо томной неги, либо дикой ярости.
А как рисует эту картину Тищенко?
То столкновение, то отдаление, сигнальные рожки, резкие удары столкновения…
8- В финале балета оплакивание умерших переосмысливается и смыкается со славлением. Плач как прославление вполне соответствует поэтике самого «Слова о полку Игореве».
держанный мотив с повторением одних и тех же слов («Господи Боже, помилуй мя!») звучит скорбно, имеет трагическую окраску. Но, несмотря на мрачный и суровый колорит, молитвенное звучание хора подводит слушателей к пониманию основной идеи произведения