Все люди просто обязаны обладать этими житейскими качествами, которые делают нашу непростую жизнь более простой и надежной, но к сожалению, это дано не каждому человеку, а это очень жалко, так как чем больше людей, которые могут сочувствовать и сострадать, тем проще решать различные житейские проблемы, которые иногда не дают нам спокойно жить.
Однако, стоит отметить, что почти у каждого из нас, рано или поздно, эти чувства обязательно проявляются, так как они глубоко сидят в каждым из нас, но мы об этом не подозреваем. Они появляются совершенно неожиданно, и мы начинаем их испытывать в различных ситуациях, которые нам преподносит злодейка судьба, но всегда необходимо держать себя в руках, и постараться обуздать эти сложнейшие человеческие чувства, которые делают нас добрее, а это самое главное, что отличает человека от зверя, который готов на дерзкие и необдуманные поступки.
Как научится испытывать эти прекрасные чувства? Как их обуздать? Всем ясно, что они должны появляться у человека с самого рождения и их необходимо просто развивать, но все дело в воспитании, которое дают человеку его близкие люди, так как именно они людям сделаться настоящими и сочувствующими людьми, которые сочувствовать и сострадать своему ближнему. Многие люди очень агрессивны и им не знакомо это чувство, так как они все время привыкли думать только о себе, но это не правильно, так как именно такое поведение и делает их эгоистами, которые думают только о своем благосостоянии. Всем людям нужно очень хорошо подумать про свою жизнь, и сделать определенные выводы, которые им быть добрее.
Очень часто возникает вопрос: нужно ли людям испытывать и обладать этими чувствами? ответ очевиден, так как без сочувствия и сострадания, жизнь человека приобретает совсем другой характер, и он становится очень черствым, безразличным индивидуумом, которому просто на все наплевать. Что бы обладать этими чувствами, нужу очень много работать над своей жизнью и своим поведением.
Нашим славянским народам присуще это чувство, так как идеи христианства, постоянно воспитывают в нас чувство долга перед своими ближними, и это заложено в наших генах, которые достались нам от наших предков, и мы должны беречь эти святые традиции, так как это великое благо. Жизнь и наше существование станет успешным только тогда, когда мы научимся управлять своими эмоциями и чувствами, которые нам дает мать природа, а мы их только развиваем и делаем более идеальными.
Перед першим розділом роману Сервантес помістив пролог, в якому просить пробачення за простий стиль свого твору та відсутності в ньому цитат. Перший розділ розпочинається розповіддю про характер і звички дворянина Алонсо Кіхано з Ламанчі: «В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна».
Головний герой («Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні» але «гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав лицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання») так любив читати лицарські романи, що говорив тільки про них і вірив кожному слову в них, попри те, що більшість подій там безсумнівно неможливі. Кіхот зрештою сходить з глузду через недосипання, нестачу їжі та багато читання. І він вирішує податися на пошуки пригод як мандрівний лицар. Він одягає старі лати, саморобний шолом, перейменовує себе в «Дона Кіхота Ламанчського», а свою хирляву шкапу називає Росинантом. Він назвав своєю коханою дівчину із сусідньої ферми Алонсу Лоренцо, давши їй ім'я Дульсінея Тобоська, в той час як вона нічого про це не знає.
Дон Кіхот вирушив в дорогу рано вранці та заночував у заїжджому дворі, що здавався йому замком. Він просить власника, якого сприйняв за повелителя замку, посвятити його в лицарі. Дон Кіхот проводить ніч, стоячи на варті над своїми латами. Вранці, коли погоничі мулів спробували витягнути лати з води, щоб дати мулам напитися, Дон Кіхот почав з ними бійку. Тоді хазяїн заїжджого двору «посвятив його в лицарі», порадивши йому найняти собі зброєносця та послав його в дорогу. По дорозі, Дон Кіхот побився з толедськими торговцями, які «образили» уявну Дульсінею, і звільнив хлопчика, якого прив'язав до дерева його хазяїн за те, що хлопчик мав нахабство спитати про свою заробітну плату. Дон Кіхот повернувся додому із своїм сусідом, Педро Креспо.
Повернувшись додому, Дон Кіхот почав складати план втечі. Тим часом його племінниця, економка, парафіяльний вікарій та місцевий перукар непомітно спалюють більшість лицарських романів і замикають бібліотеку, кажучи Дону Кіхоту, що бібліотеку прокляв чаклун. Дон Кіхот, тим часом, пропонує іншому своєму сусідові Санчо Пансі стати його зброєносцем і обіцяє подарувати селянину посаду губернатора острова. Скоріше безрадісно Санчо погоджується, і на світанку вони обидва утікають із села. З цього місця починається серія їхніх пригод, починаючи з битви Дона Кіхота з вітряками, які йому здавалися лютими велетнями.
Хоча роман і жартівливий, друга частина ─ серйозний філософський роздум на тему обману. Мрії Дона Кіхота стали об'єктом жорстоких глузувань. Навіть Санчо був змушений обманути його. Зброєносець, зустрівши з Доном Кіхотом трьох сільських дівчат, сказав йому, що одна з них Дульсінея, а інші дві її служниці. А коли Дон Кіхот побачив тільки сільських дівчат перед собою, то Санчо запевняв Дона Кіхота, що він зазнав жорстокого прокляття, яке не дозволяє йому бачити правду. Коли Санчо зрештою отримує своє губернаторство на острові, він несподівано виявляє великі здібності, хоча в кінці все ж таки стається лихо. Роман закінчується повним зреченням Доном Кіхотом ілюзій. Він з сумом повертається до нормального життя, відмовляється від лицарства і, врешті-решт, помирає.
Все люди просто обязаны обладать этими житейскими качествами, которые делают нашу непростую жизнь более простой и надежной, но к сожалению, это дано не каждому человеку, а это очень жалко, так как чем больше людей, которые могут сочувствовать и сострадать, тем проще решать различные житейские проблемы, которые иногда не дают нам спокойно жить.
Однако, стоит отметить, что почти у каждого из нас, рано или поздно, эти чувства обязательно проявляются, так как они глубоко сидят в каждым из нас, но мы об этом не подозреваем. Они появляются совершенно неожиданно, и мы начинаем их испытывать в различных ситуациях, которые нам преподносит злодейка судьба, но всегда необходимо держать себя в руках, и постараться обуздать эти сложнейшие человеческие чувства, которые делают нас добрее, а это самое главное, что отличает человека от зверя, который готов на дерзкие и необдуманные поступки.
Как научится испытывать эти прекрасные чувства? Как их обуздать? Всем ясно, что они должны появляться у человека с самого рождения и их необходимо просто развивать, но все дело в воспитании, которое дают человеку его близкие люди, так как именно они людям сделаться настоящими и сочувствующими людьми, которые сочувствовать и сострадать своему ближнему. Многие люди очень агрессивны и им не знакомо это чувство, так как они все время привыкли думать только о себе, но это не правильно, так как именно такое поведение и делает их эгоистами, которые думают только о своем благосостоянии. Всем людям нужно очень хорошо подумать про свою жизнь, и сделать определенные выводы, которые им быть добрее.
Очень часто возникает вопрос: нужно ли людям испытывать и обладать этими чувствами? ответ очевиден, так как без сочувствия и сострадания, жизнь человека приобретает совсем другой характер, и он становится очень черствым, безразличным индивидуумом, которому просто на все наплевать. Что бы обладать этими чувствами, нужу очень много работать над своей жизнью и своим поведением.
Нашим славянским народам присуще это чувство, так как идеи христианства, постоянно воспитывают в нас чувство долга перед своими ближними, и это заложено в наших генах, которые достались нам от наших предков, и мы должны беречь эти святые традиции, так как это великое благо. Жизнь и наше существование станет успешным только тогда, когда мы научимся управлять своими эмоциями и чувствами, которые нам дает мать природа, а мы их только развиваем и делаем более идеальными.
Перед першим розділом роману Сервантес помістив пролог, в якому просить пробачення за простий стиль свого твору та відсутності в ньому цитат. Перший розділ розпочинається розповіддю про характер і звички дворянина Алонсо Кіхано з Ламанчі: «В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна».
Головний герой («Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні» але «гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав лицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання») так любив читати лицарські романи, що говорив тільки про них і вірив кожному слову в них, попри те, що більшість подій там безсумнівно неможливі. Кіхот зрештою сходить з глузду через недосипання, нестачу їжі та багато читання. І він вирішує податися на пошуки пригод як мандрівний лицар. Він одягає старі лати, саморобний шолом, перейменовує себе в «Дона Кіхота Ламанчського», а свою хирляву шкапу називає Росинантом. Він назвав своєю коханою дівчину із сусідньої ферми Алонсу Лоренцо, давши їй ім'я Дульсінея Тобоська, в той час як вона нічого про це не знає.
Дон Кіхот вирушив в дорогу рано вранці та заночував у заїжджому дворі, що здавався йому замком. Він просить власника, якого сприйняв за повелителя замку, посвятити його в лицарі. Дон Кіхот проводить ніч, стоячи на варті над своїми латами. Вранці, коли погоничі мулів спробували витягнути лати з води, щоб дати мулам напитися, Дон Кіхот почав з ними бійку. Тоді хазяїн заїжджого двору «посвятив його в лицарі», порадивши йому найняти собі зброєносця та послав його в дорогу. По дорозі, Дон Кіхот побився з толедськими торговцями, які «образили» уявну Дульсінею, і звільнив хлопчика, якого прив'язав до дерева його хазяїн за те, що хлопчик мав нахабство спитати про свою заробітну плату. Дон Кіхот повернувся додому із своїм сусідом, Педро Креспо.
Повернувшись додому, Дон Кіхот почав складати план втечі. Тим часом його племінниця, економка, парафіяльний вікарій та місцевий перукар непомітно спалюють більшість лицарських романів і замикають бібліотеку, кажучи Дону Кіхоту, що бібліотеку прокляв чаклун. Дон Кіхот, тим часом, пропонує іншому своєму сусідові Санчо Пансі стати його зброєносцем і обіцяє подарувати селянину посаду губернатора острова. Скоріше безрадісно Санчо погоджується, і на світанку вони обидва утікають із села. З цього місця починається серія їхніх пригод, починаючи з битви Дона Кіхота з вітряками, які йому здавалися лютими велетнями.
Хоча роман і жартівливий, друга частина ─ серйозний філософський роздум на тему обману. Мрії Дона Кіхота стали об'єктом жорстоких глузувань. Навіть Санчо був змушений обманути його. Зброєносець, зустрівши з Доном Кіхотом трьох сільських дівчат, сказав йому, що одна з них Дульсінея, а інші дві її служниці. А коли Дон Кіхот побачив тільки сільських дівчат перед собою, то Санчо запевняв Дона Кіхота, що він зазнав жорстокого прокляття, яке не дозволяє йому бачити правду. Коли Санчо зрештою отримує своє губернаторство на острові, він несподівано виявляє великі здібності, хоча в кінці все ж таки стається лихо. Роман закінчується повним зреченням Доном Кіхотом ілюзій. Він з сумом повертається до нормального життя, відмовляється від лицарства і, врешті-решт, помирає.