Головний герой твору Вальтера Скотта молодий чоловік на ім’я Айвенго напевно викликає безліч емоцій у всіх читачів цього твору. Так відбувається з цілком зрозумілої причини – Айвенго цікавий з багатьох точок зору і викликає велику повагу. Особисто я почав перейматися інтересом і симпатією до головного героя вже на самому початку твору. Я помітив, що Айвенго помітно перевершував багатьох своїх однолітків, як мінімум, тому, що чудово володів зброєю.
Саме по собі вміння поводитися зі зброєю виділяє людину з позитивної сторони.
варто зазначити, що Айвенго був напрочуд вольовим і чесною чоловіком. Тобто, його високі фізичні дані та вміння поводитися зі зброєю доповнювалися також і високими моральними та етичними якостями. На жаль для Айвенго, у нього виник серйозний конфлікт з власним батьком, за що молодий чоловік був вигнаний з дому.
Втім, це аж ніяк не зіпсувало йому долю. Він був досить сильним, щоб потрапити на службу до короля і служити йому вірою і правдою. Айвенго став справжнім лицарем.
Він допомагав багатьом людям, в тому числі і тим, хто був значно слабший за нього. Він робив добрі справи, ризикуючи власним здоров’ям і навіть
життям, щоб бути корисним для звичайних людей, які могли відплатити йому лише добрим словом і не більше.
Враховуючи все вищесказане, можна прийти до однозначного висновку про те, що Айвенго – це, по-перше, ідеальний воїн, який не був тільки вміли, але й сміливий, відважний, здатний на ризиковані вчинки, подолання болю і боротьбу до кінця за свої цілі і переконання. Крім того, звичайно, було безліч випадків, коли йому доводилося проявляти свої високі людські якості – благородство, вірність, відданість близьким людям і тим, кого він поважав. Особисто я не знаю людей, схожих на Айвенго, в сучасному житті.
В даний час, як мені здається, допомагати комусь просто так і безоплатно вважається ознакою дурості, а тому подібне лицарство фактично неможливе.
Беручи до уваги велику кількість позитивних сторін Айвенго, вважаю за потрібне відзначити, що він просто не може не сподобатися. Звичайно, цей літературний герой мені дуже запам’ятався. Зі сторінок твору він здається просто надлюдиною, яка не має слабких місць і вправна практично у всьому. Я розумію, що це лише враження, тим не менше, воно дуже сильне.
Було б дуже цікаво познайомитись з Айвенго особисто, поставити йому конкретні питання про його життя, справи і успіхи. Це лише підтверджує те, що цей герой справив на мене найкраще враження.
Михаи́л Ники́тич Рома́нов (около 1560—1602) — брат патриарха Филарета и дядя первого царя из рода Романовых Михаила Фёдоровича. Стольник в 1597 году, окольничий в 1598 году. В 1601 году сослан в Ныроб (Пермский край), где вскоре умер.
Михаил Никитич Романов, родился около 1560 года в Москве — стольник и окольничий[1]; третий сын Никиты Романовича Романова-Юрьева (ок. 1522—1585) и второй жены его, Евдокии Александровны, урождённой княжны Горбатой (ум. 1581).
В июне 1601 года, лишенный звания, был сослан в Ныроб, Чердынского уезда, куда привезен зимой этого года, в кибитке, под присмотром пристава Романа Андреева Тушина и в сопровождении шести человек стражи. Прибывшие из Москвы стрельцы заточили Романова в сруб, опущенный в земляную яму. Доведенный до изнеможения, к весне 1602 года (по некоторым источникам, к августу) он скончался. Прозван в народе «ныробский мученик».Детские годы Михаил Никитич провёл в усадьбе на Варварке, в Китай-городе, где позже воспитывался родоначальник царской династии Михаил Федорович Романов. Михаил Никитич подрастал и укреплялся в вере. С детства он выделялся добродетельным нравом и красивым, богатырским телосложением. Продолжая традицию своего рода, Михаил Никитич Романов поступил на службу к государю, а в 1598 году ему был государственный чин — окольничего (чин ниже боярского). Борис Годунов, вступивший в том же 1598 году на царский престол, поначалу с почтением относился к детям Никиты Романовича, тем более что боярин на смертном одре именно ему поручил заботу о своих детях, и Годунов дал «клятву к великому боярину иметь о его чадех соблюдение». Первые два года правления Борис Годунов был очень милостивым царём.
Но со временем (по версии некоторых историков, из-за опасений роста политического влияния Романовых) его отношение к роду Романовых изменилось. Особенно опасным Годунову представлялся добрый и благочестивый Михаил Никитич. Он казался соперником, от которого необходимо было избавиться.
Головний герой твору Вальтера Скотта молодий чоловік на ім’я Айвенго напевно викликає безліч емоцій у всіх читачів цього твору. Так відбувається з цілком зрозумілої причини – Айвенго цікавий з багатьох точок зору і викликає велику повагу. Особисто я почав перейматися інтересом і симпатією до головного героя вже на самому початку твору. Я помітив, що Айвенго помітно перевершував багатьох своїх однолітків, як мінімум, тому, що чудово володів зброєю.
Саме по собі вміння поводитися зі зброєю виділяє людину з позитивної сторони.
варто зазначити, що Айвенго був напрочуд вольовим і чесною чоловіком. Тобто, його високі фізичні дані та вміння поводитися зі зброєю доповнювалися також і високими моральними та етичними якостями. На жаль для Айвенго, у нього виник серйозний конфлікт з власним батьком, за що молодий чоловік був вигнаний з дому.
Втім, це аж ніяк не зіпсувало йому долю. Він був досить сильним, щоб потрапити на службу до короля і служити йому вірою і правдою. Айвенго став справжнім лицарем.
Він допомагав багатьом людям, в тому числі і тим, хто був значно слабший за нього. Він робив добрі справи, ризикуючи власним здоров’ям і навіть
життям, щоб бути корисним для звичайних людей, які могли відплатити йому лише добрим словом і не більше.
Враховуючи все вищесказане, можна прийти до однозначного висновку про те, що Айвенго – це, по-перше, ідеальний воїн, який не був тільки вміли, але й сміливий, відважний, здатний на ризиковані вчинки, подолання болю і боротьбу до кінця за свої цілі і переконання. Крім того, звичайно, було безліч випадків, коли йому доводилося проявляти свої високі людські якості – благородство, вірність, відданість близьким людям і тим, кого він поважав. Особисто я не знаю людей, схожих на Айвенго, в сучасному житті.
В даний час, як мені здається, допомагати комусь просто так і безоплатно вважається ознакою дурості, а тому подібне лицарство фактично неможливе.
Беручи до уваги велику кількість позитивних сторін Айвенго, вважаю за потрібне відзначити, що він просто не може не сподобатися. Звичайно, цей літературний герой мені дуже запам’ятався. Зі сторінок твору він здається просто надлюдиною, яка не має слабких місць і вправна практично у всьому. Я розумію, що це лише враження, тим не менше, воно дуже сильне.
Було б дуже цікаво познайомитись з Айвенго особисто, поставити йому конкретні питання про його життя, справи і успіхи. Це лише підтверджує те, що цей герой справив на мене найкраще враження.
Михаи́л Ники́тич Рома́нов (около 1560—1602) — брат патриарха Филарета и дядя первого царя из рода Романовых Михаила Фёдоровича. Стольник в 1597 году, окольничий в 1598 году. В 1601 году сослан в Ныроб (Пермский край), где вскоре умер.
Михаил Никитич Романов, родился около 1560 года в Москве — стольник и окольничий[1]; третий сын Никиты Романовича Романова-Юрьева (ок. 1522—1585) и второй жены его, Евдокии Александровны, урождённой княжны Горбатой (ум. 1581).
В июне 1601 года, лишенный звания, был сослан в Ныроб, Чердынского уезда, куда привезен зимой этого года, в кибитке, под присмотром пристава Романа Андреева Тушина и в сопровождении шести человек стражи. Прибывшие из Москвы стрельцы заточили Романова в сруб, опущенный в земляную яму. Доведенный до изнеможения, к весне 1602 года (по некоторым источникам, к августу) он скончался. Прозван в народе «ныробский мученик».Детские годы Михаил Никитич провёл в усадьбе на Варварке, в Китай-городе, где позже воспитывался родоначальник царской династии Михаил Федорович Романов. Михаил Никитич подрастал и укреплялся в вере. С детства он выделялся добродетельным нравом и красивым, богатырским телосложением. Продолжая традицию своего рода, Михаил Никитич Романов поступил на службу к государю, а в 1598 году ему был государственный чин — окольничего (чин ниже боярского). Борис Годунов, вступивший в том же 1598 году на царский престол, поначалу с почтением относился к детям Никиты Романовича, тем более что боярин на смертном одре именно ему поручил заботу о своих детях, и Годунов дал «клятву к великому боярину иметь о его чадех соблюдение». Первые два года правления Борис Годунов был очень милостивым царём.
Но со временем (по версии некоторых историков, из-за опасений роста политического влияния Романовых) его отношение к роду Романовых изменилось. Особенно опасным Годунову представлялся добрый и благочестивый Михаил Никитич. Он казался соперником, от которого необходимо было избавиться.
Объяснение: