Строение корневого волоска корневые волоски – это сильно удлинённые выросты наружных клеток, покрывающих корень. количество корневых волосков велико (на 1 мм2( в квадрате) от 200 до 300 волосков). их длина достигает 10 мм. формируются волоски быстро (у молодых сеянцев яблони за 30-40 часов). корневые волоски недолговечны. они отмирают через 10-20 дней, а на молодой части корня отрастают новые. это обеспечивает освоение корнем новых почвенных горизонтов. корень непрерывно растёт, образуя всё новые и новые участки корневых волосков. волоски могут не только поглощать готовые растворы веществ, но и способствовать растворению некоторых веществ почвы, а затем всасывать их. участок корня, где корневые волоски отмерли, некоторое время способен всасывать воду, но затем покрывается пробкой и теряет эту способность. оболочка волоска тонкая, что облегчает поглощение питательных веществ. почти всю клетку волоска занимает вакуоль, окружённая тонким слоем цитоплазмы. ядро находится в верхней части клетки. вокруг клетки образуется слизистый чехол, который содействует склеиванию корневых волосков с частицами почвы, что улучшает их контакт и повышает гидрофильность системы. поглощению способствует выделение корневыми волосками кислот (угольной, яблочной, лимонной), которые растворяют минеральные соли.корневые волоски играют и механическую роль – они служат опорой верхушке корня, которая проходит между частичками почвы. строение корня. зоны корня. на поперечном разрезе главного корня заметны различные по строению участки - это зоны корня. корневой чехлик. корень растет в длину своей верхушкой, которая покрыта корневым чехликом, образованным несколькими слоями живых клеток, защищающих корни. чехлик - чувствительная зона корня, он, в частности, воспринимает силу земного притяжения и определяет направление роста корня. зона деления - группа нежных клеток образующей ткани, которые постоянно делятся и начало всем остальным клеткам корня. зона растяжения расположена над зоной разделения, здесь клетки растут, приобретают свою форму и вместе с корневым чехликом продвигают корень вглубь почвы. зона деления и растяжения вместе образуют зону роста корня. затем клетки начинают изменяться и приобретают вид и свойств, присущих тканям, к которым придут - зона дифференциации. за ней, выше, расположена зона корневых волосков, или всасывательного зона. корневые волоски - это выросты клеток кожицы, которые намного превышают размер самой клетки (до 1 см). корневые волоски впитывают раствор минеральных веществ, живут недолго (до 20 суток). постоянно образуются новые корневые волоски. с ростом корня всасывательного зона перемещается все глубже в почву. ведущая зона (зона боковых корней) - находится выше всасывательного зоны. в этой зоне корней не способен поглощать почвенный раствор, потому корневые волоски на ней отсутствуют, но она проводит различные вещества дальше в надземных органов. в ней происходит утолщение корня и ветвление (образование боковых корней).
Прокаріоти – це організми, які не мають чітко диференційованого ядра, а містять його аналог – нуклеоїд.
Уперше ці мікроскопічні організми побачив під мікроскопом А. ван Левенгук у 1675 році. Але тільки в ХІХ сторіччі їм почали приділяти належну увагу. Виникла окрема галузь знань – мікробіологія. її засновником вважають Луї Пастера. Багато зробили для розвитку мікробіології вчені Р. Кох, 1.1. Мечніков, Ф. М. Гамалія, Д. К. Заболотний, М. Бейєрінк і С. М. Виноградський та ін.
Прокаріотів прийнято поділяти на два царства: Еубактерії та Археї. Еубактерії – велика група організмів, з якою в шкільній біології ознайомлюються на прикладі бактерій і ціанобактерій. Археї – це найдавніші з прокаріотичних організмів, які мають ряд відмінностей від еубактерій. Важливий крок уперед у вивченні прокаріотів був зроблений К. Воузом, який встановив, що археї – окрема від бактерій лінія еволюційного розвитку прокаріотів.
Прокаріотичні організми – це мікроскопічні, у переважній більшості одноклітинні та колоніальні істоти. Для прокаріотів характерним є і утворення багатоклітинних структур. Вони часто прикріплюються до поверхонь і формують біоплівки, які ще називають мікробними плівками. Ці плівки можуть мати від декількох мікрометрів до половини міліметра в товщину і часто містять багато прокаріотичних видів. Ще одним прикладом най шої багатоклітинної організації є утворення міксобактеріями при нестачі їжі плодових тіл, що містять близько 100 тис. бактеріальних клітин. Багатоклітинні структури існують і в деяких представників ціанобактерій та актинобактерій. У нитчастих ціанобактерій описані структури в клітинній стінці, що забезпечують контакт двох сусідніх клітин, – мікроплазмодесми.
Клітини прокаріотів мають фундаментальні відмінності від еукаріотичних клітин. У прокаріотів ядерний апарат не відмежований ядерною оболонкою від цитоплазми. їхні клітини позбавлені більшості мембранних органел, притаманних еукаріотам (хлоропластів, мітохондрій, ЕПС, апарата Гольджі, лізосом, мікротілець). Генетична інформація прокаріотів зберігається у вигляді кільцеподібної молекули ДНК в невеликій ділянці цитоплазми – нуклеоїді. ДНК прокаріотів, яка дістала назву "бактеріальної хромосоми", зазвичай не пов'язана з білками- гістонами і регуляція роботи генів здійснюється через метаболіти.
Отже, прокаріотичні клітини мають суттєві відмінності від еукаріотичних клітин, основними з яких є наявність нуклеоїда та відсутність багатьох мембранних органел.
Загальна характеристика прокаріотів
Прокаріоти – це організми, які не мають чітко диференційованого ядра, а містять його аналог – нуклеоїд.
Уперше ці мікроскопічні організми побачив під мікроскопом А. ван Левенгук у 1675 році. Але тільки в ХІХ сторіччі їм почали приділяти належну увагу. Виникла окрема галузь знань – мікробіологія. її засновником вважають Луї Пастера. Багато зробили для розвитку мікробіології вчені Р. Кох, 1.1. Мечніков, Ф. М. Гамалія, Д. К. Заболотний, М. Бейєрінк і С. М. Виноградський та ін.
Прокаріотів прийнято поділяти на два царства: Еубактерії та Археї. Еубактерії – велика група організмів, з якою в шкільній біології ознайомлюються на прикладі бактерій і ціанобактерій. Археї – це найдавніші з прокаріотичних організмів, які мають ряд відмінностей від еубактерій. Важливий крок уперед у вивченні прокаріотів був зроблений К. Воузом, який встановив, що археї – окрема від бактерій лінія еволюційного розвитку прокаріотів.
Прокаріотичні організми – це мікроскопічні, у переважній більшості одноклітинні та колоніальні істоти. Для прокаріотів характерним є і утворення багатоклітинних структур. Вони часто прикріплюються до поверхонь і формують біоплівки, які ще називають мікробними плівками. Ці плівки можуть мати від декількох мікрометрів до половини міліметра в товщину і часто містять багато прокаріотичних видів. Ще одним прикладом най шої багатоклітинної організації є утворення міксобактеріями при нестачі їжі плодових тіл, що містять близько 100 тис. бактеріальних клітин. Багатоклітинні структури існують і в деяких представників ціанобактерій та актинобактерій. У нитчастих ціанобактерій описані структури в клітинній стінці, що забезпечують контакт двох сусідніх клітин, – мікроплазмодесми.
Клітини прокаріотів мають фундаментальні відмінності від еукаріотичних клітин. У прокаріотів ядерний апарат не відмежований ядерною оболонкою від цитоплазми. їхні клітини позбавлені більшості мембранних органел, притаманних еукаріотам (хлоропластів, мітохондрій, ЕПС, апарата Гольджі, лізосом, мікротілець). Генетична інформація прокаріотів зберігається у вигляді кільцеподібної молекули ДНК в невеликій ділянці цитоплазми – нуклеоїді. ДНК прокаріотів, яка дістала назву "бактеріальної хромосоми", зазвичай не пов'язана з білками- гістонами і регуляція роботи генів здійснюється через метаболіти.
Отже, прокаріотичні клітини мають суттєві відмінності від еукаріотичних клітин, основними з яких є наявність нуклеоїда та відсутність багатьох мембранних органел.