розставте розділові знаки, надпишіть над кожним словом частину мови, зробіть синтаксичний розбір. 1. Усяке птаство як-от деркачів перепілок куликів курочок можна було викосити косою з трав або впіймати. 2. Наслухавшись солов’їного співу надихавшись ароматом нічного повітря і намилувавшись місяцем я поволеньки подався до ха

На полотні зображений пасічник, колишній запорожець, який літнім днем ​​в саду, в тіні дерев, пригощає гостя — козака-запорожця. Запорожець сидить з бандурою біля куреня і розповідає про свої походи. Перед ними на землі розстелена скатертина з частуванням. До козака дружина господаря привела дітей, щоб показати гостю. Дівчинка постарше поводиться вже впевнено, а хлопчик у білій сорочці соромливо мне в руках шапку. Напевно, і господар, і гість задумалися в цю хвилину про те, що хлопчина незабаром стане козаком, а значить, захисником Вітчизни. Нас досі захоплює величезна майстерність живописця, який зумів втілити на полотні дихання минулого життя; так само зачіпає нас сором’язливість хлопчика перед гостем із Запоріжжя — відважним козаком, лицарем України, захисником свободи.

Объяснение:

Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.

Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.

Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?

Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.