Маруся Кайдашиха: «терлась коло панів і набралась від них трохи панства», «від її погляду молоко кисне», «на словах, як на цимбалах грає», сварлива, улеслива, любляча бабуся.«Вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем» Мелашка: вродлива, добра, лагідна, з бідної сім’ї, тиха.«Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.»Це основна І характеристика деяких інших героїв на випадок. Мотря: «має серце з перцем», «бриклива, як муха у вку», заможна, галаслива, жорстока.«Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю.» Омелько Кайдаш: стельмах, небагатослівний, забобонний, віруючий, «зазнав панщане горе», полюбляє перехилити чарку.«Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.» Карпо: мовчазний, жорсткий, «з нього буде добрий посіпака», працьовитий.«Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.» Лаврін: лагідний, жартівливий, протилежний за характером і зовнішністю своєму брату, неконфліктний, романтичний.«Молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.» характеристика образів твору “Кайдашева сім’я”.
Цілком справедливим, як на мене, є твердження про те, що благодійність є найбільшим виявом гуманності. Щоб довести свою позицію, спочатку спробую розібратися в тому, що ж таке гуманність і в чому вона може виявлятися. На цьому ґрунті в мене з'явиться можливість піти далі й, по-перше, з'ясувати, чи дійсно благодійність є одним із виявів гуманності, і, по-друге, обґрунтувати те, що саме цей вияв є найбільшим, найзначущішим із-поміж інших. .
На мою думку, гуманність — це здатність однієї людини ставитися по-людськи до'іншої. Ця здатність виявляється багато в чому, наприклад, у чуйності, повазі, любові до інших, умінні співпереживати їм, прощати їхні людські недоліки й вади. Гадаю, до переліку цих виявів беззастережно може бути віднесена й благодійність, адже безсумнівним можна вважати те, що гуманній людині конче має бути притаманна здатність робити добро іншим-, яку й називають благодійністю.
У зв'язку з цим виникає питання: які ж є підстави стверджувати, що саме благодійність, а не якась інша здатність людини, є найвищим виявом гуманності? Відповідь на нього, гр,,аю, можна знайти, проаналізувавши різницю, наприклад, між чуйністю й благодійністю як характеристиками гуманної людини.
Яка ж це чуйна людина? Та, яка бачить біду іншого — й у неї болить серце за нього. Наприклад, чуйними можна назвати тих чоловіків і жінок, що, будучи свідками несправедливої обмови в судГ Марусі Чурай, — головної героїні роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», — щиро вболівали за дівчину. На жаль, благодійниками їх аж зовсім не назвеш: що користі, що вони поспівчували?
Похитали головами, пожурилися та й розійшлися... А на Марусю все так само чекає кара... Отже, безперечно маючи підстави відносити чуйність до виявів людського в людині, цю здатність усе ж не варто вважати найвищим виявом гуманності.
На мою думку, набагато ближче до істини ми будемо тоді, коли саме благодійність назвемо вершинним виявом гуманності. Аргументом на користь цього твердження є щонайменше те, що благодійність завжди є реальною справою — добровільною безкорисливою матеріальною, фінансовою, організаційною чи якоюсь іншою до однієї людини чи групи людей іншій людині або групі людей, які такої до потребують. Отже, на відміну від інших виявів, які, умовно кажучи, є пасивними реалізаціями гуманності, благодійність передбачає дієве ставлення людей одне до одного, спрямоване на підтримку тих і до тим, хто цього потребує. Таке розуміння сутності благодійності й. стверджує мене в думці, що саме ця здатність людської натури є найвищим виявом людського в цій натурі.
Не просто поспівчувати, не просто любити, не просто бути добрим, а, відкинувши власні інтереси й проблеми, поспішати на до ншим! Ось насправді людяний і людський крок, на який, на жаль, у реальному житті далеко не кожен здатний. Мабуть, саме тому благодійність завжди в народі вважалася й уважається вищою чеснотою, а ті, хто здатні на неї, здобуваються на щиру шану й пам'ять. Так, наприклад, «золотими літерами» в народній пам'яті записані імена Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та багатьох інших. На кошти цих благодійників свого часу будувалися церкви й монастирі, друкувалися книги, рятувалися життя. Інші ж тисячі й тисячі благодійників, які колись ставали й нині продовжують ставати на шлях творення й примноження добра в цьому світі, також не забуваються: якщо не в людській пам'яті, то, я впевнена, на скрижалях Небесного Отця записана кожна справді людська справа...
Підсумовуючи все вищесказане, можу з упевненістю ствердити: благодійність дійсно є найбільшим виявом гуманності, бо саме завдяки цій людській здатності — безкорисливо прийти на до ншим — у цьому світі не зникає добро.
Мелашка: вродлива, добра, лагідна, з бідної сім’ї, тиха.«Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.»Це основна
І характеристика деяких інших героїв на випадок.
Мотря: «має серце з перцем», «бриклива, як муха у вку», заможна, галаслива, жорстока.«Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю.»
Омелько Кайдаш: стельмах, небагатослівний, забобонний, віруючий, «зазнав панщане горе», полюбляє перехилити чарку.«Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.»
Карпо: мовчазний, жорсткий, «з нього буде добрий посіпака», працьовитий.«Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.»
Лаврін: лагідний, жартівливий, протилежний за характером і зовнішністю своєму брату, неконфліктний, романтичний.«Молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.»
характеристика образів твору “Кайдашева сім’я”.
Цілком справедливим, як на мене, є твердження про те, що благодійність є найбільшим виявом гуманності. Щоб довести свою позицію, спочатку спробую розібратися в тому, що ж таке гуманність і в чому вона може виявлятися. На цьому ґрунті в мене з'явиться можливість піти далі й, по-перше, з'ясувати, чи дійсно благодійність є одним із виявів гуманності, і, по-друге, обґрунтувати те, що саме цей вияв є найбільшим, найзначущішим із-поміж інших. .
На мою думку, гуманність — це здатність однієї людини ставитися по-людськи до'іншої. Ця здатність виявляється багато в чому, наприклад, у чуйності, повазі, любові до інших, умінні співпереживати їм, прощати їхні людські недоліки й вади. Гадаю, до переліку цих виявів беззастережно може бути віднесена й благодійність, адже безсумнівним можна вважати те, що гуманній людині конче має бути притаманна здатність робити добро іншим-, яку й називають благодійністю.
У зв'язку з цим виникає питання: які ж є підстави стверджувати, що саме благодійність, а не якась інша здатність людини, є найвищим виявом гуманності? Відповідь на нього, гр,,аю, можна знайти, проаналізувавши різницю, наприклад, між чуйністю й благодійністю як характеристиками гуманної людини.
Яка ж це чуйна людина? Та, яка бачить біду іншого — й у неї болить серце за нього. Наприклад, чуйними можна назвати тих чоловіків і жінок, що, будучи свідками несправедливої обмови в судГ Марусі Чурай, — головної героїні роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», — щиро вболівали за дівчину. На жаль, благодійниками їх аж зовсім не назвеш: що користі, що вони поспівчували?
Похитали головами, пожурилися та й розійшлися... А на Марусю все так само чекає кара... Отже, безперечно маючи підстави відносити чуйність до виявів людського в людині, цю здатність усе ж не варто вважати найвищим виявом гуманності.
На мою думку, набагато ближче до істини ми будемо тоді, коли саме благодійність назвемо вершинним виявом гуманності. Аргументом на користь цього твердження є щонайменше те, що благодійність завжди є реальною справою — добровільною безкорисливою матеріальною, фінансовою, організаційною чи якоюсь іншою до однієї людини чи групи людей іншій людині або групі людей, які такої до потребують. Отже, на відміну від інших виявів, які, умовно кажучи, є пасивними реалізаціями гуманності, благодійність передбачає дієве ставлення людей одне до одного, спрямоване на підтримку тих і до тим, хто цього потребує. Таке розуміння сутності благодійності й. стверджує мене в думці, що саме ця здатність людської натури є найвищим виявом людського в цій натурі.
Не просто поспівчувати, не просто любити, не просто бути добрим, а, відкинувши власні інтереси й проблеми, поспішати на до ншим! Ось насправді людяний і людський крок, на який, на жаль, у реальному житті далеко не кожен здатний. Мабуть, саме тому благодійність завжди в народі вважалася й уважається вищою чеснотою, а ті, хто здатні на неї, здобуваються на щиру шану й пам'ять. Так, наприклад, «золотими літерами» в народній пам'яті записані імена Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та багатьох інших. На кошти цих благодійників свого часу будувалися церкви й монастирі, друкувалися книги, рятувалися життя. Інші ж тисячі й тисячі благодійників, які колись ставали й нині продовжують ставати на шлях творення й примноження добра в цьому світі, також не забуваються: якщо не в людській пам'яті, то, я впевнена, на скрижалях Небесного Отця записана кожна справді людська справа...
Підсумовуючи все вищесказане, можу з упевненістю ствердити: благодійність дійсно є найбільшим виявом гуманності, бо саме завдяки цій людській здатності — безкорисливо прийти на до ншим — у цьому світі не зникає добро.