XIII век. Карпатское село живёт независимо и вольно, однако появляется боярин и считает себя полноправным хозяином края. Селяне не покоряются и побеждают боярина, объединившегося с монголами
В карпатское село Тухля приезжает боярин Тугар Волк. Князь Даниил даровал ему эти земли. Волк отправляется охотиться на медведей с гостями и смелой красавицей-дочерью Мирославой. Она получила мужское воспитание, обладает сильным духом и владеет навыками настоящего рыцаря. «Вот девушка! Такой бы подстать мужчиной быть» — восхищаются тухольцы, увидев её. Проводником бояре берут Максима Беркута, сына авторитетного в сельской общине старца Захара.
Во время охоты Мирослава проваливается в логово медведицы. В решающую минуту от смерти её Максим. В знак благодарности девушка горячо сжимает руку Молодые люди очарованы друг другом.
«Захар Беркут» (1971). Режиссёр: Леонид Осыка. Источник: YouTube.
Максим Беркут ведёт Тугара и Мирославу своим селом. Тухля находится в долине, окружённой со всех сторон скалами, в своеобразном котле. Сюда водопадом падает горный ручей, «извиваясь ужом по долине». Юноша рассказывает об общинном суде: на него собираются почтенные старцы села. Беркут зовёт и Тугара Волка. Но боярин считает оскорбительным быть равным смердам и не хочет приходить на суд.
В ущелье они видят Сторожа — огромный камень-столб, тухольскую святыню. Максим рассказывает легенду о нём. Когда-то на месте села было огромное озеро, власть над которым имела богиня смерти Морана. В нём не было ничего живого. Однажды царь великанов поссорился с Мораной, разбил окружающие озеро скалы, вся вода из него вытекла и потеряла свою силу. Тогда богиня смерти обратила царя в этот камень. Теперь он охраняет долину.
Кінець серпня - гарний час для збору грибів. Вибратися на лісову галявину, вдихнути повними грудьми свіже повітря, забути про час і повернутися додому з повними кошиками та відрами. Що може бути краще? Якщо звернути з шосе в бік лісу, пішки перетнути пшеничне поле і рідколісся, то незабаром вузька дорога виведе нас на знайому лісову галявину.
Небо похмуре, однак, хмар немає. Мрячить дрібний грибний дощик. Скриплять старі засохлі дерева на узліссі. Десь поруч дятел спритно дріб вибиває в пошуках їжі. Лісові птахи розмовляють на різні голоси. У сонячний день над галявиною кружляють шуліки, але зараз їх не видно.
Дорогу перепиняє поваленная вітром береза. Міцні корені дерева, вирвані з землі, повністю вкриті лишайником, береста облізла і згорнулася, стовбур порос чагой. Під коренями берези явно була чиясь нора, але зараз вона порожня. Намагаючись обійти дерево, підскользнулись, боляче обжигаемся кропивою і мало не наступаємо на лосині роги, що лежать в траві.
З трухлявого пенька на шум кроків виглянула бесхвостая ящірка і знову тому. В підліску в заростях малини знаходимо кілька дрібних водянистих ягід. Літо було холодним, дощовим і невеликий урожай. Розсунувши пагони малини, оглядываем галявину. Гілки самотньої дикої яблуні з дрібними кислими яблучками приховують від нас великий мурашник. Поруч лежить велика пластикова пляшка, залишена кимось із грибників. Шеренги мурах переповзають через неї і направляються до опалих яблук. Листя яблуні приємно шелестить від вітру. Іноді лунає глухий стукіт – це впало на землю чергове яблуко.
Волога пожухлої трави приємно пахне. Побачивши жовті квіти звіробою, відразу ж прямуємо до нього. Якщо їх висушити, то взимку можна буде з задоволенням пити трав'яний чай. Звіробій привернув не тільки нас. Навколо вже кружляє пара медоносних бджіл. Не так-то зірвати його міцні стебла ребристі. Але незабаром бажаний пучок вже в руках. Струсивши з нього велику коричневу гусеницю, ховаємо траву в паперовий пакет.
По дорозі зустрічається кілька мухоморів. Спідничка, яскраво-червоні капелюшки у білий горошок – все як на картинці. Подолавши бажання зірвати їх, йдемо далі. Невисокі кущі шипшини місцями густо обплетені павутиною. Під маленькими ялинками, серед торішньої хвої переглядають склизкие капелюшки маслюків. Деякі ховаються під сухим листям лісової суниці, інші, гордо розсовуючи мох на купині, тягнуться вгору. Гриби розташовуються цілими «сімейками». Тільки зрізав один – а ось поруч ще п'ять. І ще три. І ще... Приземкуваті підберезники зустрічаються рідше, але приносять радості грибникові не менше, ніж маслюки.
З ялинових гілок звисають великі дощові краплі. Зачепиш – і холодний потік падає на землю. Чути голосне пирхання їжака, але його самого виявити не вдається. Нарешті, обурений тупіт сповіщає нас, що їжак пішов за своїм лісовим справах. Незабаром і ми, несучи важкі кошики, з вдячністю залишаємо галявину.
XIII век. Карпатское село живёт независимо и вольно, однако появляется боярин и считает себя полноправным хозяином края. Селяне не покоряются и побеждают боярина, объединившегося с монголами
В карпатское село Тухля приезжает боярин Тугар Волк. Князь Даниил даровал ему эти земли. Волк отправляется охотиться на медведей с гостями и смелой красавицей-дочерью Мирославой. Она получила мужское воспитание, обладает сильным духом и владеет навыками настоящего рыцаря. «Вот девушка! Такой бы подстать мужчиной быть» — восхищаются тухольцы, увидев её. Проводником бояре берут Максима Беркута, сына авторитетного в сельской общине старца Захара.
Во время охоты Мирослава проваливается в логово медведицы. В решающую минуту от смерти её Максим. В знак благодарности девушка горячо сжимает руку Молодые люди очарованы друг другом.
«Захар Беркут» (1971). Режиссёр: Леонид Осыка. Источник: YouTube.
Максим Беркут ведёт Тугара и Мирославу своим селом. Тухля находится в долине, окружённой со всех сторон скалами, в своеобразном котле. Сюда водопадом падает горный ручей, «извиваясь ужом по долине». Юноша рассказывает об общинном суде: на него собираются почтенные старцы села. Беркут зовёт и Тугара Волка. Но боярин считает оскорбительным быть равным смердам и не хочет приходить на суд.
В ущелье они видят Сторожа — огромный камень-столб, тухольскую святыню. Максим рассказывает легенду о нём. Когда-то на месте села было огромное озеро, власть над которым имела богиня смерти Морана. В нём не было ничего живого. Однажды царь великанов поссорился с Мораной, разбил окружающие озеро скалы, вся вода из него вытекла и потеряла свою силу. Тогда богиня смерти обратила царя в этот камень. Теперь он охраняет долину.
Объяснение:
Відповідь:
Кінець серпня - гарний час для збору грибів. Вибратися на лісову галявину, вдихнути повними грудьми свіже повітря, забути про час і повернутися додому з повними кошиками та відрами. Що може бути краще? Якщо звернути з шосе в бік лісу, пішки перетнути пшеничне поле і рідколісся, то незабаром вузька дорога виведе нас на знайому лісову галявину.
Небо похмуре, однак, хмар немає. Мрячить дрібний грибний дощик. Скриплять старі засохлі дерева на узліссі. Десь поруч дятел спритно дріб вибиває в пошуках їжі. Лісові птахи розмовляють на різні голоси. У сонячний день над галявиною кружляють шуліки, але зараз їх не видно.
Дорогу перепиняє поваленная вітром береза. Міцні корені дерева, вирвані з землі, повністю вкриті лишайником, береста облізла і згорнулася, стовбур порос чагой. Під коренями берези явно була чиясь нора, але зараз вона порожня. Намагаючись обійти дерево, підскользнулись, боляче обжигаемся кропивою і мало не наступаємо на лосині роги, що лежать в траві.
З трухлявого пенька на шум кроків виглянула бесхвостая ящірка і знову тому. В підліску в заростях малини знаходимо кілька дрібних водянистих ягід. Літо було холодним, дощовим і невеликий урожай. Розсунувши пагони малини, оглядываем галявину. Гілки самотньої дикої яблуні з дрібними кислими яблучками приховують від нас великий мурашник. Поруч лежить велика пластикова пляшка, залишена кимось із грибників. Шеренги мурах переповзають через неї і направляються до опалих яблук. Листя яблуні приємно шелестить від вітру. Іноді лунає глухий стукіт – це впало на землю чергове яблуко.
Волога пожухлої трави приємно пахне. Побачивши жовті квіти звіробою, відразу ж прямуємо до нього. Якщо їх висушити, то взимку можна буде з задоволенням пити трав'яний чай. Звіробій привернув не тільки нас. Навколо вже кружляє пара медоносних бджіл. Не так-то зірвати його міцні стебла ребристі. Але незабаром бажаний пучок вже в руках. Струсивши з нього велику коричневу гусеницю, ховаємо траву в паперовий пакет.
По дорозі зустрічається кілька мухоморів. Спідничка, яскраво-червоні капелюшки у білий горошок – все як на картинці. Подолавши бажання зірвати їх, йдемо далі. Невисокі кущі шипшини місцями густо обплетені павутиною. Під маленькими ялинками, серед торішньої хвої переглядають склизкие капелюшки маслюків. Деякі ховаються під сухим листям лісової суниці, інші, гордо розсовуючи мох на купині, тягнуться вгору. Гриби розташовуються цілими «сімейками». Тільки зрізав один – а ось поруч ще п'ять. І ще три. І ще... Приземкуваті підберезники зустрічаються рідше, але приносять радості грибникові не менше, ніж маслюки.
З ялинових гілок звисають великі дощові краплі. Зачепиш – і холодний потік падає на землю. Чути голосне пирхання їжака, але його самого виявити не вдається. Нарешті, обурений тупіт сповіщає нас, що їжак пішов за своїм лісовим справах. Незабаром і ми, несучи важкі кошики, з вдячністю залишаємо галявину.