У форумах, і взагалі в житті, з'явилося багато молоді, гостро переживає свою, за словами журналістів, "ідентифікацію". У переважній більшості це люди чітко усвідомлюють потребу в українській мові і української культурної самобутності. Це інтелігенти у другому поколінні і українці - в першому, і вельми примітно, що для їх батьків культурна ідентифікація і по цю пору обмежується рядком у паспорті, точніше, навіть спогадом про рядку-національності в радянському паспорті. Їх батьки розмовляють, як можуть, і пишуть як можуть, і дітей своїх навчали і навчають по мірі можливості і власного розуміння. Загалом, вони жили і живуть, як і всі роблять, не виходячи за рамки здорового буттєвого сенсу. Що само по собі вже викликає повагу, як до людей, вірним своєму середовищі і своєї мети. Діти ж їх - куди більш рафіновані українці. Їм недостатньо простого свого усвідомлення, тим більше, що це усвідомлення позбулося документальної достовірності. Дітям, а це, по суті, вже далеко не діти, а досить продуктивні і самостійні люди, їм потрібна українська мова, українська історія, українська поезія і т. п. Можна скільки завгодно зубоскалити з приводу "глобуса України", але факт залишається фактом: їм це все необхідно як таке, і цілком безкомпромісно. Як так вийшло, не беруся сказати, і не впевнений, що лише на одній Україні воно так вийшло. З одним таким товаришем мені вдалося, в дні «помаранчевої революції», тісно поспілкуватися на форумі. Він "балакає" "выключно" на українському, хоч і зізнається, що це не рідна його мову, і він змушений «доучувати за підручниками». Навряд чи, ясна річ, це правда, але цінним чесне визнання у нечистоті мови... Симулювати спорідненість з українським він намагається, але не завжди може, оскільки допускає безграмотні помилки і просто кальки з російської. (Прикладів сотні й у всіх однакові.) Будь-які вмовляння, що поїдь, дорогий товаришу, якщо ти так цікавишся українською мовою, в мовне середовище, наприклад, будь-яке село, де навіть необов'язково селитися, а досить пожити по місяцю в свою відпустку протягом, скажімо, двох-трьох років - ці слова сприймаються як знущання: а я де по вашому живу? і викликають агресивну реакцію типу "чемодан, вокзал, Росія". Ні, замість занурення в мовне середовище самому, поборник мови закликає гору прийти до Магомета: нехай-де все навколо теж заговорять українською, як і він, і тоді настане загальне благоденство. А що для цього треба - очевидно: вигнати російський, що і робиться вже з успіхом багато, трохи не сімнадцять років. І що найприкріше - їх українська мова "є" недороблена у своїй основі, у своїй ідеї. Це не просто калька з російської, як минуще явище в міру навчання. Це життєвий принцип мови. Тому що не може українська мова існувати без російської, як не може існувати окремо українська філологія (той же "глобус україни"), українська історія, українська етнографія, фольклор, мовознавство, міфологія... Нехай вона, українська, скільки завгодно самобутня, але це частина істотного цілого. Хто візьметься сказати, що частина може існувати без цілого, нехай, як кажуть, перший кине в мене камінь. Але на жаль, "ідентифіковані" україністи різко відмежовують все це назване, і якщо повсюдне утвердження української мови можливе лише за рахунок знищення на Україні російської, то те ж саме стосується і історії: окрема українська объективированная (а не тільки політизована!) історія здатна існувати лише за рахунок заперечення і присвоєння історії Росії, оскільки один загальний корінь надвоє не ділиться. Тому й розповідають дітям у школі про "війни України з Росією" і про "бескультурии і виродження" російської нації: якщо цього не розповідати, то Україна, логічно, втратить середовище і предмет своєї ідентифікації. Саме тому треба говорити про те, що ідея національної самосвідомості не може в принципі бути помірною, вона сама не здатна зупинитися, погасити своє обертання на черговому оберті. У неї нуль опору, і будь-яке обурення розкручує її до космічних швидкостей. Образно кажучи, наш ваал "ідентифікації" вимагає на пожрание і давно розкрив свою пащу на все, що здатне існувати історично і органічно, без до поза межами національної ідеї... "Сини" нашої нетерплячою нації відкидають всі сумніви і бойко вчать неньку - її історії, її мови, її місця в Європі...
Було се в Індії. Степом безлюдним Йшов чоловік. І враз напав на нього Голодний лев. Побачивши звірюку Ще здалека, почувши рик її, Почав тікати чоловік щодуху. Тікаючи, наскочив він нараз На глибоченну балку. Не було Часу вертатись, не було де скритись, А звір вже близько. Бачить чоловік, Що зо стіни безодні, зо стрімкого Скального обриву худа берізка В щілині виросла й вершок зелений Понад безодню к сонцю піднімає. Не довго думаючи, він чепився За ту берізку, держачись руками За пень її, повис над гирлом темним, Аж поки, бовтаючи там ногами, На щось твердого крихту не оперся. Тоді аж відітхнув і дрож смертельна Потрохи втихла. І почав тоді Сірома озиратися довкола, Де він і що з ним? Перший зирк його Впав на коріння деревця, що в ньому Була його єдиная опора. Що за притичина? Глядить: дві миші, Одна білява, друга чорна, пильно, Запопадно, і ненастанно, й прудко Гризуть коріння того деревця, Лапками землю порпають, працюють, Немов наняті, щоб його підпору Підгризти, підкопати, повалити. І похололо в того чоловіка На серці, бо в тій хвилі лев розжертий Надбіг над пропасть, і його побачив, І лютим ревом відгомін збудив. Не міг його дістати, але люто Глядів згори, скакав і землю гриз, Ждучи, аж він угору знов підлізе.
І глянув вниз у пропасть чоловік. І бачить, що на дні тієї балки Страшна гадюка в'ється і широко Пащеку рознимає, жде лише, Щоб він упав для неї на поталу. Померкло в голові у чоловіка, За серце стисло, і холодним потом Все тіло облилось.
Та враз почув, Що те, о що опер він ноги, якось Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се Гадюка, звита в клубок, що в щілині Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік, Та голос в горлі задушив переляк. Рад був молиться, та тривога вбила Побожну думку. Наче труп холодний, Він висів, певний, що в найближчій хвилі Коріння миші підгризуть, гадюка У ногу вкусить, сил його не стане, І вниз він упаде, змії в пащеку.
А втім - о диво! На гілках берізки Побачив той нещасний чоловік Гніздо чмелів. У щільнику малому Було там трохи меду, а чмелі Всі полетіли в поле за пожитком, І закортіло чоловіка того Покушать меду. Він всіх сил добув, Піднявся трохи вгору, і устами Досяг щільник, і ссать його почав. І враз немов рукою відняло Йому від серця. Солодощі меду Заставили його про все забути: Про льва, що вив йому над головою, Про миші, що його підпору гризли, І про дракона, що внизу грозив, І про гадюку, що у стіп сичала. Про все, про все забув той чоловік, Найшовши в тих краплинах медових Несказанну, високу розкіш раю.
Готама Будда, Азії світило, Очима духа бачив сю пригоду І своїм вірним так про неї мовив: "Сей чоловік, брати, - то кождий з нас. Життя важке, природа нам ворожа І тисячі пригод і небезпек З усіх боків усе нас окружають, Як того мужа, що там в балці висів. Голодний лев над нами - то є смерть; Дракон внизу - то вічне забуття, Що кождого нагрожуєсь пожерти, А миші, чорна й біла, - день і ніч, Що ненастанно вік наш підгризають, А та гадюка під ногами, браття, - То наше власне тіло, непостійне, Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі Назавсіди відмовить може служби. А та берізка, за яку вчепившись, Міркуємо від заглади, - Се людська пам'ять - щира, та коротка. Нема нам виходу із того горя, Нема рятунку. Та одно лиш нам Лишилось, те, чого ніяка сила, Ніяка нам пригода взять не може: Се чиста розкіш братньої любові, Се той чудовий мід, якого крапля Розширює життя людське в безмір, Підносить душу понад всю тривогу, Над всю турботу із-за діл минущих - В простори, повні світла і свободи. Хапайте сквапно краплі ті, брати! Бо лиш в тому, що серце ваше чує, Чим груди повні, чим душа живе, У розкоші любові і бажання, В братерстві, у надії, у змаганні До вищих, чистих цілей є ваш рай".
Їх батьки розмовляють, як можуть, і пишуть як можуть, і дітей своїх навчали і навчають по мірі можливості і власного розуміння. Загалом, вони жили і живуть, як і всі роблять, не виходячи за рамки здорового буттєвого сенсу. Що само по собі вже викликає повагу, як до людей, вірним своєму середовищі і своєї мети.
Діти ж їх - куди більш рафіновані українці. Їм недостатньо простого свого усвідомлення, тим більше, що це усвідомлення позбулося документальної достовірності. Дітям, а це, по суті, вже далеко не діти, а досить продуктивні і самостійні люди, їм потрібна українська мова, українська історія, українська поезія і т. п. Можна скільки завгодно зубоскалити з приводу "глобуса України", але факт залишається фактом: їм це все необхідно як таке, і цілком безкомпромісно.
Як так вийшло, не беруся сказати, і не впевнений, що лише на одній Україні воно так вийшло.
З одним таким товаришем мені вдалося, в дні «помаранчевої революції», тісно поспілкуватися на форумі. Він "балакає" "выключно" на українському, хоч і зізнається, що це не рідна його мову, і він змушений «доучувати за підручниками». Навряд чи, ясна річ, це правда, але цінним чесне визнання у нечистоті мови...
Симулювати спорідненість з українським він намагається, але не завжди може, оскільки допускає безграмотні помилки і просто кальки з російської. (Прикладів сотні й у всіх однакові.) Будь-які вмовляння, що поїдь, дорогий товаришу, якщо ти так цікавишся українською мовою, в мовне середовище, наприклад, будь-яке село, де навіть необов'язково селитися, а досить пожити по місяцю в свою відпустку протягом, скажімо, двох-трьох років - ці слова сприймаються як знущання: а я де по вашому живу? і викликають агресивну реакцію типу "чемодан, вокзал, Росія".
Ні, замість занурення в мовне середовище самому, поборник мови закликає гору прийти до Магомета: нехай-де все навколо теж заговорять українською, як і він, і тоді настане загальне благоденство. А що для цього треба - очевидно: вигнати російський, що і робиться вже з успіхом багато, трохи не сімнадцять років.
І що найприкріше - їх українська мова "є" недороблена у своїй основі, у своїй ідеї. Це не просто калька з російської, як минуще явище в міру навчання. Це життєвий принцип мови.
Тому що не може українська мова існувати без російської, як не може існувати окремо українська філологія (той же "глобус україни"), українська історія, українська етнографія, фольклор, мовознавство, міфологія...
Нехай вона, українська, скільки завгодно самобутня, але це частина істотного цілого. Хто візьметься сказати, що частина може існувати без цілого, нехай, як кажуть, перший кине в мене камінь.
Але на жаль, "ідентифіковані" україністи різко відмежовують все це назване, і якщо повсюдне утвердження української мови можливе лише за рахунок знищення на Україні російської, то те ж саме стосується і історії: окрема українська объективированная (а не тільки політизована!) історія здатна існувати лише за рахунок заперечення і присвоєння історії Росії, оскільки один загальний корінь надвоє не ділиться.
Тому й розповідають дітям у школі про "війни України з Росією" і про "бескультурии і виродження" російської нації: якщо цього не розповідати, то Україна, логічно, втратить середовище і предмет своєї ідентифікації.
Саме тому треба говорити про те, що ідея національної самосвідомості не може в принципі бути помірною, вона сама не здатна зупинитися, погасити своє обертання на черговому оберті. У неї нуль опору, і будь-яке обурення розкручує її до космічних швидкостей.
Образно кажучи, наш ваал "ідентифікації" вимагає на пожрание і давно розкрив свою пащу на все, що здатне існувати історично і органічно, без до поза межами національної ідеї...
"Сини" нашої нетерплячою нації відкидають всі сумніви і бойко вчать неньку - її історії, її мови, її місця в Європі...
Степом безлюдним
Йшов чоловік. І враз напав на нього
Голодний лев. Побачивши звірюку
Ще здалека, почувши рик її,
Почав тікати чоловік щодуху.
Тікаючи, наскочив він нараз
На глибоченну балку. Не було
Часу вертатись, не було де скритись,
А звір вже близько. Бачить чоловік,
Що зо стіни безодні, зо стрімкого
Скального обриву худа берізка
В щілині виросла й вершок зелений
Понад безодню к сонцю піднімає.
Не довго думаючи, він чепився
За ту берізку, держачись руками
За пень її, повис над гирлом темним,
Аж поки, бовтаючи там ногами,
На щось твердого крихту не оперся.
Тоді аж відітхнув і дрож смертельна
Потрохи втихла. І почав тоді
Сірома озиратися довкола,
Де він і що з ним?
Перший зирк його
Впав на коріння деревця, що в ньому
Була його єдиная опора.
Що за притичина? Глядить: дві миші,
Одна білява, друга чорна, пильно,
Запопадно, і ненастанно, й прудко
Гризуть коріння того деревця,
Лапками землю порпають, працюють,
Немов наняті, щоб його підпору
Підгризти, підкопати, повалити.
І похололо в того чоловіка
На серці, бо в тій хвилі лев розжертий
Надбіг над пропасть, і його побачив,
І лютим ревом відгомін збудив.
Не міг його дістати, але люто
Глядів згори, скакав і землю гриз,
Ждучи, аж він угору знов підлізе.
І глянув вниз у пропасть чоловік.
І бачить, що на дні тієї балки
Страшна гадюка в'ється і широко
Пащеку рознимає, жде лише,
Щоб він упав для неї на поталу.
Померкло в голові у чоловіка,
За серце стисло, і холодним потом
Все тіло облилось.
Та враз почув,
Що те, о що опер він ноги, якось
Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се
Гадюка, звита в клубок, що в щілині
Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік,
Та голос в горлі задушив переляк.
Рад був молиться, та тривога вбила
Побожну думку. Наче труп холодний,
Він висів, певний, що в найближчій хвилі
Коріння миші підгризуть, гадюка
У ногу вкусить, сил його не стане,
І вниз він упаде, змії в пащеку.
А втім - о диво! На гілках берізки
Побачив той нещасний чоловік
Гніздо чмелів. У щільнику малому
Було там трохи меду, а чмелі
Всі полетіли в поле за пожитком,
І закортіло чоловіка того
Покушать меду. Він всіх сил добув,
Піднявся трохи вгору, і устами
Досяг щільник, і ссать його почав.
І враз немов рукою відняло
Йому від серця. Солодощі меду
Заставили його про все забути:
Про льва, що вив йому над головою,
Про миші, що його підпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стіп сичала.
Про все, про все забув той чоловік,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказанну, високу розкіш раю.
Готама Будда, Азії світило,
Очима духа бачив сю пригоду
І своїм вірним так про неї мовив:
"Сей чоловік, брати, - то кождий з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячі пригод і небезпек
З усіх боків усе нас окружають,
Як того мужа, що там в балці висів.
Голодний лев над нами - то є смерть;
Дракон внизу - то вічне забуття,
Що кождого нагрожуєсь пожерти,
А миші, чорна й біла, - день і ніч,
Що ненастанно вік наш підгризають,
А та гадюка під ногами, браття, -
То наше власне тіло, непостійне,
Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі
Назавсіди відмовить може служби.
А та берізка, за яку вчепившись,
Міркуємо від заглади, -
Се людська пам'ять - щира, та коротка.
Нема нам виходу із того горя,
Нема рятунку. Та одно лиш нам
Лишилось, те, чого ніяка сила,
Ніяка нам пригода взять не може:
Се чиста розкіш братньої любові,
Се той чудовий мід, якого крапля
Розширює життя людське в безмір,
Підносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу із-за діл минущих -
В простори, повні світла і свободи.
Хапайте сквапно краплі ті, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чує,
Чим груди повні, чим душа живе,
У розкоші любові і бажання,
В братерстві, у надії, у змаганні
До вищих, чистих цілей є ваш рай".